Глава 24

ЕРІК

Я ледь пережив обід і тепер мов на голках чекаю приходу Емілії. Поклавши руки в кишені, я переміряв десятки разів свій кабінет. Нарешті зупиняюся біля вікна і, дивлячись у нікуди, згадую біляве дівча. Ці очі сині, мов літнє небо в полуденну спеку. В них можна дивитися вічність. А ще вона вразила мене своєю поведінкою. Я чомусь гадав, що вона пустотливе дівча, а вона...

Стук у двері відриває мене. Оглядаюся і з надією дозволяю увійти. Сподіваюся, це вона.

Та у мій кабінет входить Іван. Тьху ти, а я вже думав, що це Емілія.

— Що, Манюні іще не було? — стурбовано цікавиться він.

Я лише незгідно киваю головою, важко видихаючи.

— Еріку, не нервуй. Прийде вона. Обов’язково прийде. Ця мала розумна. Вона точно не упустить такий шанс.

— Твої слова та Богу у вухо, — сухо кидаю я. Бо дуже вже хочу, аби вона прийшла. — Цю пропозицію я можу зробити лише їй. Та, як бачиш, вона не квапиться погоджуватися.

Тепер зітхає Іван і просить:

— Еріку, мені потрібно додому до кінця робочого дня...

— Щось трапилося? — одразу цікавлюся.

— Та ні. Все добре. Ти ж знаєш, у мого сонечка скоро день народження. Просила допомогти.

Посміхаюся. Мені подобається, як мій помічник називає свою дружину. Якщо чесно, заздрю йому білою заздрістю. Вони у шлюбі двадцять років. Аліна інколи вередує. Інколи свариться, ображається, але коли справа серйозна, вона підтримує Івана у всьому. І навіть якщо вони горшки побили, все одно поводяться так, наче у них все прекрасно. Я теж хочу собі таку дружину, але, як жартує Іван, таких, каже, вже не випускають. Він свою Алінку останньою з конвеєра забрав.

— Гаразд, біжи, — відпускаю підлеглого.

— Спасибі, шеф, — кидає він і наостанок додає. — А ти не нервуй. Вона зараз прийде. Не забувай, їй ще малу зі школи забирати.

Видихаю, я ж про малу геть забув.

— І то правда.

Я це розумію, але дочекатися цього дівчати складно. Нервова напруга, здається, зростає з кожною хвилиною.

Залишаюся наодинці. Працювати не можу, адже чекаю дівчину, а ще мене шалено мучить співпраця з німецькими партнерами. Я дуже хочу підписати з ними умови співпраці. Це просто вибуховий проєкт, який я проґавити не можу собі дозволити.

Минуло іще пів години, доки у двері знову постукали. Я ловлю себе на думці, що якщо і зараз це ще не вона, то у мене точно зірве дах.

Дозволяю увійти і видихаю, коли нарешті в кабінет входить дівчина, одягнена у довгу білу в’язану сукню, поверх якої такого ж кольору легка осіння жилетка. День сьогодні прохолодний. На ногах дівчини короткі осінні чобітки, теж біленькі. Вона досить стильна. І мені в одну мить захотілося з гордістю назвати її своєю дівчиною. В руці крихітки мініатюрна сумочка. Вона неперевершена. Наче просто одягнена, але водночас стильно та зі смаком.

— Добридень! — тихо вітається вона.

При тім, що голос звучить тихо, він упевнений, і це мені подобається.

— Привіт, перлинко! Проходь. Присідай, — пропоную і, допомігши їй присісти, сідаю у своє робоче крісло навпроти. Пильно зиркаю на красуню, довге волосся якої сьогодні зібране на лівий бік. Я шалено хвилююся і зараз почуваюся мов хлопчисько. Але більше чекати не можу, тому питаю: — І що ти вирішила, Еміліє?

Вона підіймає великі сині очі на мене. З виразу її обличчя сказати не можу нічого, але її мовчання просто трощить мою нервову систему.

— Еріку Антоновичу, я могла б сказати вам «так» просто зараз, але для початку я б хотіла ознайомитися з умовами співпраці. Я маю знати, на що я погоджуюся і до чого повинна бути готовою. Перепрошую, але мені це дуже важливо.

Пильно дивлюся на дівча. І чому я не здивований? Але було б дивно, якби вона сліпо погодилася.

— Так, звісно, — погоджуюся і набираю телефоном свого адвоката. Прошу його принести умови співпраці, які просив підготувати ще вчора. Поклавши слухавку, пильно дивлюся на свою чарівну гостю і, можливо, майбутню дружину. — Зараз принесуть умови співпраці, ти зможеш з ними ознайомитися.

— А якщо там будуть пункти, які не влаштовуватимуть мене? — наче спокійно, але з помітним хвилюванням цікавиться вона.

— Еміліє, ми все можемо обговорити, домовитися і, можливо, навіть дещо змінити. Все залежить від того, що саме тебе буде не влаштовувати, — чесно обіцяю.

Віктор Володимирович не змусив себе чекати, прийшов майже одразу. Він подав документи, і я відпустив його, пообіцявши покликати, якщо буде така потреба. Відкриваю теку і, взявши договір, простягаю його Емілії. Це повна версія нашої співпраці, де вказані обов’язки, права та вимоги нас обох.

Я зобов’язуюся оплатити операцію тітки дівчини та реабілітацію до повного одужання, а також піклуватися про тітку та малу ці п’ять років. Також зобов’язуюся забезпечувати дівчину та утримувати її ці ж п’ять років. А також одягати, оплачувати різноманітні процедури. Ще я погоджуюся допомогти з розвитком власної справи, якщо у моєї дружини буде таке бажання. Але натомість вона житиме в моєму домі у суміжній спальні і цілком відповідатиме статусу моєї дружини. Буде приїжджати до мене в офіс мінімум три рази на тиждень. Їздитиме на всі зустрічі і не лише як моя дружина, а й як перекладач. Проводитиме зі мною обіди, адже нас мають бачити на людях. Різноманітні заходи теж повинні проходити за її присутності. І ще купа дрібних вимог до неї як до дружини. Звісно, окрім подружнього обов’язку. Це зайве, адже наш шлюб фіктивний.