Глава 23

ЕМІЛІЯ

Мій ранок почався звично, хоча ніч минула без сну. Я не змогла розслабитися та заснути. Я вже заплуталася у всьому. Тітці сказала одне, Ворону — інше. Але в мене іншого виходу немає, як погоджуватися. Хоча, звісно, вибір є завжди. Але зараз у мене є ще нереальний шанс, яким я просто не можу не скористатися. Можливо, мені потім доведеться пошкодувати про свою спонтанність, але зараз я відмовитися не можу. Хоча...

Міркувала я довго. Від нервової напруги сон не вдався, тому, вставши зрання, поводилася звично, аби не видати свого хвилювання. Добре, що приїхав Роман Остапович та забрав Олесю. Аня поїхала з ними, а я залишилася з рутинними домашніми справами та своїми не вельми втішними роздумами.

Все прибравши та приготувавши їжу на весь день, зустрічаю Аню, яку привіз Остап Романович.

Виходжу з будинку, бо дядько Роман котить візок з Анею. Звісно, вона може їхати сама, але здогадуюся, що, напевно, цей чоловік проявляє до моєї тітки знаки уваги. Я вчора не раз ловила на ній його зацікавлені погляди. Я не проти, аби в житті Ані з’явився чоловік. Щиро вірю, що не всі такі покидьки, як її колишній. Який одразу відмовився від неї, як тільки дізнався, що потрібна дороговартісна операція і без неї Аня ходити не буде. Через тиждень прибіг разом зі своєю мамусею та документами на розлучення, аби Аня підписала їх. Тітка мовчки підписала, а потім плакала весь тиждень, заспокійливі не допомагали. Вона боялася, аби Олесю у неї не забрали, а ще боялася, що не впорається і малу у неї забере опікунський комітет. Але завдяки Роману Остаповичу мені довелося оформити опікунство над малою. Тоді я й почала шукати роботу і знайшла її теж з допомогою цього чоловіка.

Кліпаю, бо від думок відриває дядько Роман.

— Еміліє, ти би бачила, яка щаслива була Олеся. Ми саме приїхали під школу, як ота її однокласниця виходила з машини. Вона квадратними баньками дивилася на Олесю, якій я прочинив дверцята.

— На це дійсно варто було подивитися, — і собі посміхається Аня. — Її мати не витримала і, фиркнувши, сіла в машину, та поїхала.

Дядько Роман хмикає та зізнається.

— Та я можу хоч щорання возити малу. Мені ж по дорозі...

— Романе, це якось незручно, — знічується Аня.

— Нормально, Аню, — запевняє дядько Роман. — А я взамін отримуватиму порцію вранішнього адреналіну від цієї маленької непосиди.

Я посміхаюся і підморгую розгубленій тітці.

— Ань, що скажеш?

— Я навіть не знаю, — губиться вона.

Набравши повні легені повітря, зиркаю на колишнього татового партнера і беру ініціативу в свої руки.

— Ми не проти, Романе Остаповичу, але якщо у вас будуть важливі справи або просто не вийде, ви попередьте нас. А поки хай мала насолоджується.

— Домовилися, — погоджується чоловік і одразу пропонує. — А як ви поставитеся до вечірньої прогулянки сьогодні, десь після вісімнадцятої? Можемо поїхати у дитячий розважальний центр, якщо ви не проти?!

— А як же уроки? — одразу напружено питає Аня.

— Так ми до вісімнадцятої впораємося, — переконую її.

— Еміліє, але ж у тебе зустріч по обіді?!

— Ань, я все встигну, — запевняю і одразу пропоную. — А зараз ходімо на чай, каву та сніданок, бо окрім Олесі іще ніхто не снідав.

Сніданок минув у досить цікавій атмосфері. Дядько Роман дуже інтересний співрозмовник.

Я відчула дитячу ностальгію за часом, коли ми збиралися сім’ями і проводили час біля вогню, за душевними бесідами, розвагами та жартами. На жаль, цей час не повернути.

Мій погляд час від часу стрибає на годинник. Сьогодні я повинна прийняти важливе рішення, і одна частина мене готова на цей відчайдушний крок, а інша боїться, сумнівається та шалено хвилюється.

Від внутрішніх протистоянь відриває дзвінок телефона. Зиркаю на екран — це Тарас Ярославович.

— Щось важливе? — одразу напружено цікавиться Аня.

— Ні. Тарас Ярославович. Може, хоче роботу запропонувати... — кидаю для так годиться.

— Покажи, — просить тітка.

Я ж повертаю екран до неї і, перепросивши їх з дядьком Романом, покидаю кухню.

Опинившись у вітальні, знімаю слухавку та підіймаюся до себе.

— Доброго дня, Еміліє! Не зайнята? — цікавиться чоловік.

— Доброго! Ні, не зайнята.

— Мені терміновий переклад потрібен. Візьмеш?

Шумно видихаю й цікавлюся.

— На коли?

— На неділю на вечір має бути готовий.

Я трохи зла на свого колишнього шефа, але мені зараз кошти потрібні, тому відмовитися не можу.

— Візьму. Скиньте мені текст на пошту.

— Дякую, Еміліє. Я чесно не розраховував, — зізнається чоловік. — Думав, ти образилася...

— Образилася, — перебиваю чоловіка. — Але переклад візьму. Мені кошти потрібні.

Мій уже не шеф важко зітхає і проситься.

— Еміліє, сонечко. Ну, що я міг зробити? Чи ти думаєш, я хочу тебе відпускати. Але з таким, як Ворон, мені краще не тягатися. А для тебе це, якщо чесно, — шанс. Бо де Ворон, а де я?

— Та я все розумію, — здавлено кидаю і починаю прощатися. — Чекаю ваш текст на пошті.

— Ще раз спасибі, красуне!

Кладу слухавку. В душі лютує ураган емоцій, протиріч та протистоянь. Тисячі «так» та мільйони «ні». Але зараз від мого рішення залежить, яким буде майбутнє і, на жаль, не лише моє.