Глава 22

ЕРІК

Я чекав під ворітьми дівчини. Сподівався, що в котромусь із вікон загориться світло, але, вичекавши певний час, таки поїхав, не дочекавшись. Можливо, Емілія лягала спати навпомацки. Що ж, нехай відпочиває.

Я ж уже перебуваю під враженням нашої завтрашньої зустрічі. Мені цікаво, чи погодиться дівчина на мою пропозицію?

Маю сумніви, бо хоч Емілія досить юна, вона доволі обережна. До всього ставиться відповідально. Скидається на те, наче прораховує все наперед. Мені вже в одну мить здалося, що вона погодиться. Але вона попросила час, що мене приємно здивувало. Ця перлинка, при скрутній життєвій ситуації, знає собі ціну. Що мені шалено подобається. Хоч моя пропозиція досить спокуслива, легка нажива її не цікавить. Ця красуня зросла в моїх очах. Саме така дружина мені потрібна. Адже моя навіть фіктивна дружина повинна бути розумною, розсудливою, стриманою. А не кидатися на все, що їй запропонують. Моя дружина повинна бути моєю візитівкою, а не ходячим соромом. Тому тепер хочу цю дівчину собі за дружину іще більше.

Не знаю, як буду діяти, якщо вона відмовиться. Доведеться домовлятися, бо відмовитися від неї я не готовий.

Тону в спогадах сьогоднішнього вечора. Її очі — це щось надприродне. Вони в неї реально сині і неймовірно красиві. В них можна дивитися вічність. А її жести... Манери поведінки... Вона вразила мене.

Я довго стояв у вікні, все прокручуючи, згадуючи та аналізуючи.

Втомившись, подався готуватися до сну. Але коли ліг у ліжко, сон все одно не йшов. Я уявляв Емілію своєю дружиною, вже навіть бачив підписану угоду з німецькими партнерами, і це лише підіймало адреналін у крові.

Заснув я під ранок. Прокинувся пізно і, привівши себе в порядок, абияк поснідав та відправився на роботу. Я з нетерпінням чекаю обіду та приходу Емілії Коробко.

Всі вже в курсі про прихід дівчини, я особисто попередив охорону. Намагаюся працювати, та робота не клеїться взагалі. Вже п’ю третю каву, бо не можу впоратися з хвилюванням. Для мене дуже важливо, аби ця дівчина прийшла, а ще важливіше — аби прийняла мою пропозицію.

Десь за годину до обіду мене потурбував Іван Максимович, увійшовши в мій кабінет з пакунками.

Я великими очима дивлюся на чоловіка, бо не зовсім розумію, що відбувається.

— Іване, що це? Ти що, на шопінг ходив посеред робочого дня?

— Ха-ха-ха! — з іронією кидає мій помічник. — Ой, як смішно. — Він невдоволено зиркає на мене і пояснює. — Це твоя хуліганка повернула тобі вчорашній прикид. Щойно кур’єр привіз.

— В сенсі?! — зводжу брови разом я. Бо не можу повірити, що Іван серйозно.

— В прямому. Сам глянь.

Він ставить пакунки на м’який диван, і я з недовірою йду до нього.

Відкриваю один пакунок — в ньому акуратно складена сукня, в іншому — туфлі, а в іще одному — прикраси. Шумно видихаю, бо розумію, що це відмова. Серце стискається. Я не готовий це прийняти та миритися з цим. Раптом погляд наштовхується на складений аркуш А4. Несміло тягнуся до нього і, взявши в руки, розгортаю. Погляд біжить по видрукуваних рядках.

«Еріку Антоновичу, я повертаю вам ці речі, адже вони непристойно дорогі. Я не можу їх прийняти. Я одягла їх учора для вас, але вони мені не потрібні. Вони після чистки, етикетки на місці, нічого не зіпсовано, поверніть це в крамницю».

В мене немає слів. Тепер сумнівів не маю — вона точно не прийде. І, якщо чесно, перебуваю у повному ступорі. Я не можу прийняти її відмову.

— Еріку, що там? — кличе мене Іван.

Зминаю аркуш у руках і, кинувши його у смітник, повертаюся до свого помічника.

— Вона відмовилася приймати одяг та коштовності. Отже, не прийде.

— З чого ти взяв? — скидає брову догори Іван і береться пояснювати мені. — Те, що вона повернула речі, ще нічого не означає. А лише свідчить про її скромність та людяність. Просто дівчина не може дозволити собі прийняти такі коштовні речі. Хоча це радше виняток, ніж норма в наш час.

— Думаєш? — з надією перепитую.

— Переконаний, — запевняє мене Іван. — Ця мала мені сподобалася. А ще вона вчора забула букет у машині.

Я зажмурюю очі. Бо розумію, що не забула вона його, а просто не взяла.

— Але квіти навіть не зів’яли. Я приніс їх сюди. Віра уже, мабуть, поставила їх у воду.

Шумно видихаю. Серце стискається, надія на те, що ця дівчина прийде, гасне. Забагато всього, що вже свідчить про її відмову.

— Еріку Антоновичу, не вішай носа. Прийде вона. Від такої пропозиції важко відмовитися. Вона надто юна та вже добряче втомлена життям. Бо з юної дівчинки в одну фатальну мить стала одразу дорослою. На її плечі звалилася важка ноша, відповідальність та біль втрати. Вона мусила справлятися з усім, аби у них не забрали малу... — підлеглий замовкає, бо дзвонить його телефон. Він зиркає на екран, а потім на мене. — Вибач, донька. Мушу відповісти.

Я лише згідно киваю головою. Іван одразу йде на вихід. Я, поклавши руки в кишені штанів, йду до столу. Слова Івана відлунюються в голові. Навіть уявити моторошно, що насправді довелося пережити цій дівчині. Але вона не зламалася — вистояла. Ну тепер і не дивно, що поводиться так холодно. Життя солідно загартувало її.

Видихаю і набираю свою секретарку телефоном. Коли вона знімає слухавку, прошу її принести букет у мій кабінет.

Кладу слухавку та йду до вікна. В серці ще жевріє слабка надія, що Емілія все ж прийде. Принаймні мені цього дуже хочеться.