Глава 21

ЕМІЛІЯ

Опиняємося з Вороном на вулиці, і я краще кутаюся у його піджак. Знову шалено тремчу. В душі хочу опинитися вже вдома. Відзвітувати перед Анею та прийняти гарячий душ.

Доки я мрію, Ворон прочиняє мені дверцята і допомагає сісти в машину. Опинившись у теплому салоні, видихаю, але лише на кілька секунд, бо чоловік теж присідає в машину поруч, тільки з іншого боку. Він впевнено віддає наказ їхати та вказує мою адресу.

Знову заздрю його впевненості, адже він зручно всідається на сидінні, відкинувшись на спинку. Тихо зітхаю і усвідомлюю, що зможу розслабитися лише вдома.

— Еміліє, може все ж прогуляємося парком? — раптом пропонує він.

Така пропозиція насторожує мене, і я одразу відмовляюся.

— Ні. Дякую!

— Чому ні? — в його голосі звучить цікавість і немає натиску чи агресії, що мене трохи заспокоює.

— Вечір сьогодні холодний. Та й я втомилася. — намагаюся при шаленому хвилюванні поводитися впевнено.

Адже пропозиція цього чоловіка надто хвилює мене. А ще поруч з ним я почуваюся дивно. Занадто хвилююся чи що.

— Я так розумію, це не всі причини?! — висловлює свої підозри Ворон.

З хвилину мовчу, приборкуючи своє шалене хвилювання, а тоді хитромудро відповідаю.

— Ви правильно розумієте, Еріку Антоновичу, але я не маю бажання обговорювати ці причини.

Чую, як він хмикає. Напівтемрява в салоні підсилює мою напругу та робить відчуття гострішими.

— Гаразд, перлинко, не маєш бажання обговорювати, то й не будемо. Ти краще скажи, ти авто на СТО загнала?

— Так. І воно вже полагоджене. Роман Остапович постарався.

— Хто такий Роман Остапович? — одразу напружено цікавиться Ворон.

Залишок дороги я розповідаю йому про татового хорошого товариша.

Коли ж авто зупиняється біля моїх воріт, на душі стає трохи легше. Мільярдер сам прочиняє мені дверцята та допомагає вийти. Знімаю з плеча його піджак та віддаю йому.

— Спасибі!

— Вибач, перлинко, я не розраховував, що вечір видасться таким холодним.

— Все добре. — стримуючи тремтіння, видавлюю.

— Еміліє, пам’ятай, я чекатиму на тебе завтра. — цілком серйозно нагадує він.

— Я пам’ятаю. — тихо кидаю, аби голос не тремтів, і прощаюся. — До побачення!

— До зустрічі, перлинко! Солодких снів!

Голос Ворона здався мені незвично низьким, але це, напевно, мені справді здалося. Тому на його слова лише тихо кидаю.

— Навзаєм!

Обернувшись, повільно крокую до воріт, намагаюся вдавати впевненість, хоч насправді це дуже складно.

Опинившись у дворі, видихаю. Але, йдучи стежкою до будинку, прислухаюся до тиші за воротами. Мене напружує те, що авто Дикого не їде. Від цього моє хвилювання знову посилюється.

Зупинившись біля вхідних дверей, чекаю. Я хочу переконатися, що Ворон поїхав, бо лише тоді зможу почуватися спокійно.

Стоячи, тремчу і здається, чую, як б’ється моє серце. Зуби цокотять від холоду, але я вперто чекаю.

Пройшло цілих дванадцять хвилин. Я промерзла так, що аж ноги льодяні.

Шумно видихаю, коли авто нарешті поїхало. Лише тепер я зайшла в будинок. Знявши туфлі, босоніж у темряві, підсвічуючи собі телефоном, йду на другий поверх. В голові ліплю байку для Ані. Вона не повинна нервувати.

Піднявшись на другий поверх, тихо прочиняю двері в кімнату тітки. Вона ще не спить, щось дивиться у телефоні.

— Проходь, — кличе мене.

Я ж іду до неї. Присідаю поруч на ліжко, а вона, увімкнувши нічну лампу, відкладає телефон вбік.

— А ти швидко. — зауважує.

— Бо це була ділова зустріч, — намагаюся бути переконливою.

— І як вона пройшла? — цікавиться Аня.

— Досить нормально. — в мене паніка, бо я розумію, що якби я все не приховувала, я буду вимушена сказати Ані правду. Але якою буде її реакція на цю правду, вгадати важко.

— Ань, Ворон зробив мені досить цікаву пропозицію...

— Ворон?! — з квадратними очима перепитує тітка. — Ти раніше не казала, хто цей чоловік?!

— Так, Ворон. — чесно відповідаю, і не конче розуміючи упередження тітки, яке звучить у її голосі.

Насправді я не пам’ятаю, чи говорила тітці прізвище цього чоловіка. А може, це вона раніше уваги не звернула, не знаю, але паніка в її очах бентежить мене.

Аня трохи посувається на подушці і заклопотано дивиться на мене.

— Еміліє, ти зараз кажеш про того мільярдера? Я правильно зрозуміла?

— Так, Ань, правильно. — погоджуюся і тепер починаю нервувати ще більше.

— Яку пропозицію він тобі зробив? — сухо цікавиться тітка.

— Не важливо, Ань, — відмахуюся.

— Важливо, Еміліє! Я хочу знати, що він тобі запропонував? — нервує вона.

— Ань, пізно вже. Я сказала йому так, — обманюю, бо не хочу, аби вона зараз читала мені моралі.

— Еміліє...

— Ань, досить. Не потрібно мене виховувати. — нервово ковтаю і знову обманюю. — Я уже підписала договір співпраці. Тож не варто надриватися.

Тітка нервує, намагається сісти, та я ловлю її за руку і прошу.

— Не варто нервувати, моя хороша. Я втомилася. Роботи у мене нема. І я не можу не скористатися таким шансом.

— Що він тобі запропонував? — не вгамовується Аня.

— Фіктивний шлюб, на п’ять років. — кажу чесно.

— А як же ми з малою? — великими очима дивиться на мене тітка. — Ми ж... — вона замовкає, і з очей скочуються сльози.

Я обіймаю тітку і зірвано зізнаюся.

— Ви з малою входите у умови співпраці. Тобі зроблять операцію та забезпечать реабілітацію. Мала буде зі мною, а ще в мене буде можливість розпочати власну справу.

Аня великими очима дивиться на мене.

— Еміліє, ти серйозно? — зірвано перепитує. — І це все за фіктивний шлюб?

— Так, Ань, я б такими речами не жартувала. Може, це не дуже благородний шанс, але не скористатися ним не гріх. А іще, нікому ні слова.

— Зрозуміла, — видихає вона і, великими очима дивлячись на мене, зізнається. — Але боюся, Еміліє.