Глава 20

ЕМІЛІЯ

Нам приносять вечерю, але перенервувавши, я їсти не можу. Їжа просто не лізе. Мені важко переварити почуте. Мені потрібно добре подумати, хоча в голові тисяча питань, які не дають розслабитися.

— Еріку Антоновичу, я хотіла б дізнатися детальніше умови цієї нашої співпраці. — звертаюся до чоловіка. — Що буде входити в мої обов’язки?

— Еміліє, у тебе буде чимало обов’язків, але жодних, які б принижували тебе чи дискримінували твої права. Наш шлюб не буде тебе змушувати до подружнього обов’язку. Але при цьому у тебе буде ряд пристойних обов’язків, які ти повинна будеш виконувати, аби наш шлюб виглядав правдоподібно та не викликав у нікого підозр.

— Що саме буде входити в ці обов’язки? — не можу стримати себе. Я хочу знати, до чого повинна бути готовою, якщо погоджуюся на співпрацю з цим чоловіком. — Розкажіть, будь ласка, хоча б в загальному умови нашої співпраці. — тихо прошу. Тремтіння вже менше, але не проходить повністю.

Ворон приступає до трапези, відрізавши шматок соковитого стейка, кладе його до рота. І, пережувавши їжу, звертається до мене.

— Еміліє, вечеряй. А я зараз все тобі розповім.

Беру виделку, але рука помітно тремтить. Акуратно повертаю її на місце.

— Вибачте, я не можу і не хочу їсти. Я...

— Еміліє, заспокойся. Я така сама людина, як і ти. Не варто так нервувати.

Авжеж. Можна подумати, я щодня ходжу в ресторани з маловідомими чоловіками і мені часто пропонують таку унікальну співпрацю.

— Еріку Антоновичу, вам легко говорити. — відмахуюся і додаю. — Зрештою, ваше порівняння досить доречне. Хто ви і хто я? А ще після того, як ви накривали на мене на вокзалі... Мені страшно. Я ж справді не хотіла тоді...

Чоловік зітхає і звертається до мене.

— Еміліє, я не хотів тебе налякати там, на вокзалі. Але в мене через кілька хвилин після цього мала відбутися важлива зустріч.

— І що? — розгублено перепитую. Не хочу вірити, що через мене його зустріч не відбулася. — Невже я все зіпсувала?

— На щастя, ні. Переговори пройшли успішно. — зізнається він, а за мить додає. — І боятися мене не потрібно. Я наміру ображати тебе не маю. І, якщо бути чесним, ще раз раджу добре подумати над другим варіантом співпраці зі мною, яка буде вигідною нам обом.

Я довго мовчу. Міркую. Нервую. Не знаю, як поводитися. Гублюся та почуваюся геть незручно. Я не знаю, що сказати цьому чоловікові. Відмовитися від такої пропозиції складно, бо це реальний шанс, але й прийняти її мені лячно. Я зовсім не знаю цього чоловіка. Він же мегаолігарх, такий може дозволити собі що завгодно. І як же бути?

— Що скажеш, перлинко? — хрипким голосом цікавиться чоловік.

— Я можу подумати? — невпевнено цікавлюся у відповідь.

— Так, звісно. — без вагань погоджується Ворон і додає. — Але незалежно від того, яке рішення ти приймеш, я хочу бачити тебе завтра після обіду у своєму офісі.

Мені лячно, бо насправді не зовсім розумію, навіщо мені їхати до нього в офіс у тому випадку, якщо я відмовлюся від співпраці з ним. Але одне розумію добре. Аби прийняти хоч якесь рішення для початку, мені потрібно заспокоїтися. Можливо, навіть порадитися з Анею, хоча не впевнена, що це хороша ідея. Тітка занадто любить мене, отож у такій ситуації порадником мені не може бути.

— Еміліє, розслабся та повечеряй.

Тихо видихаю і ще раз беру виделку в руки. З’ївши кілька шматків, відкладаю виделку вбік. Я більше не можу їсти. Їжа реально стоїть у глотці.

— Вибачте, я більше не можу.

Чоловік, який їсть з апетитом, лише зітхає. А я беру з клатча кошти та кладу їх у чекбук.

— Еміліє, що ти робиш? — невдоволено питає мене він.

— Розраховуюся за своє замовлення. — надто впевнено відповідаю.

— Перлинко, це зайве. Я запросив тебе у ресторан. Тому я сам все оплачу. — впевнено ставить мене до відома чоловік.

Я чудово розумію його позицію, але в мене є своя.

— Еріку Антоновичу, для мене це принципово важливо. — не хочу бути нікому нічого винною і через це бути прив’язаною. Я обожнюю свою незалежність і завжди розраховую лише на те, що можу собі дозволити.

Він хмикає, пильно дивлячись на мене, й відкладає виделку вбік.

— Ти завжди так поводишся?

— Як? — розгублено перепитую.

— Принципово.

— Так. — видихаю. Я могла б сказати цьому чоловіку набагато більше, але для чого. Це моя позиція, і він повинен з нею рахуватися.

Погляд чоловіка навпроти занадто хвилює мене, тому кажу те, чого мені хочеться найбільше в цей момент.

— Еріку Антоновичу, вдячна вам за вечір! І якщо на сьогодні ми все обговорили, я б хотіла поїхати додому.

— Я гадав, ти залишишся надовше, — розчаровано висуває свої сподівання чоловік.

Цікаво, і для чого мені залишатися? У нас же типу ділова вечеря, а не вечір романтики.

— Вибачте, але в цьому немає потреби. Все важливе я уже почула, тепер мені є над чим подумати. — зволожую вуста й намагаюся, аби голос звучав упевнено, додаю. — Тож при всій повазі до вас, я хотіла б це зробити наодинці.

Чоловік хмикає і теж, поклавши гроші у чекбук, підіймається.

— Прикро, перлинко, але я не можу тобі відмовити. Ходімо, я відвезу тебе додому.

Мені не хочеться, аби він віз мене додому. Не хочу пліток, які завтра, післязавтра поснують кварталом, але заперечити пропозицію чоловіка не зважуюся. Хай уже везе.

Ворон подає мені руку. Від дотику до його долоні здригаюся і, притримуючи його піджак, аби не впав, теж підіймаюся.

Чоловік підходить до столика, на якому стоїть букет, й забирає його. Удвох йдемо з ресторану. Я ще трохи нервую, але здивована, бо все пройшло набагато краще, ніж я собі уявляла. Я гадала, цей чоловік тиснутиме на мене, чогось вимагатиме... Хоча його сьогоднішня толерантність нічого не означає. Я не знаю цього чоловіка, тож мої враження можуть бути оманливими.