Глава 19

ЕМІЛІЯ

Підійшовши ближче до столика, зупиняюся у метрі. Мені страшно підходити ближче. Ворон підіймається і, взявши букет з крісла поруч з ним, йде мені назустріч. Мій погляд прикипає до великих рожевих бутонів троянд. Вони дуже красиві, але я не припиняю тремтіти. Мені важко впоратися з емоціями. Хвилювання та страх однаково сильні, адже це моя перша у житті зустріч з чоловіком. Шкільні дружні побачення я не рахую. А юнацьких як таких не було. Я навчалася, мріяла стати дипломатом, але у вісімнадцять, коли не стало батьків, моя мрія стала неважливою. На мої плечі лягла інша відповідальність.

— Перлинко, ти богиня!

Я розгублено кліпаю. Хоч би не поводитися як дикарці. Я ж зовсім не вмію приймати компліменти та знаки уваги від чоловіків.

— Дякую! — це все, що змогла видавити із себе.

Тремтіння не проходить, хоч у приміщенні тепло. Розгублено кліпаю, коли чоловік простягає мені квіти зі словами.

— Це для тебе.

Несміливо беру букет, на секунду зустрівшись з чорними очима Ворона, знову тихо дякую.

Він же бере мене під руку і веде до столу.

— Перлинко, я не замовляв вечерю. Вирішив дочекатися тебе. Я ж не знаю, що ти любиш...

Він допомагає мені сісти за столик і, забравши букет, кладе його на стіл поруч. Пильно дивиться на мене й заклопотано питає.

— Еміліє, тобі холодно?

— Ні. — лиш тихо заперечую.

Мені соромно зізнатися, що я вже не можу розібратися в собі: холодно мені чи я тремчу від нервів.

— Але ж ти тремтиш?!

Не встигаю нічого сказати, як на мої плечі лягає піджак, що має аромат різкого чоловічого парфуму. Мені подобається такий запах, але зараз я не можу розслабитися та оцінювати все адекватно.

Ворон присідає напроти. Він поводиться впевнено, і я можу лише позаздрити його впевненості.

— Еміліє, поруч меню, обери страви собі на вечерю.

Мені так і хочеться сказати, що я не голодна. Стримую свої надмірні емоції і таки беру чорне меню з золотистим тисненням назви ресторану.

Відкривши книгу, бігаю поглядом по стравах, які коштують як збитий літак. І які я собі зараз дозволити не можу. Тому обираю салат «Цезар», апетиту все одно немає, а цей салат я люблю. На десерт обираю полуницю, а ще воду з лимоном.

— Обрала? — цікавиться Ворон.

— Обрала.

Він кличе офіціанта, і той, підійшовши, приймає його замовлення, а потім моє. Коли я замовкаю, Ворон цікавиться.

— Еміліє, це що, все твоє замовлення?

— Так. — розгублено погоджуюся.

— Може, обереш щось міцніше, ніж вода з лимоном? — пропонує він, хоча сам нічого не обрав.

— Дякую, але ні. Я дотримуюся здорового способу життя.

Ворон посміхається і питає.

— А чому ти лише один салат замовила?

Зітхаю та правдиво зазначаю.

— Бо вже пізно для вечері, тому мій вибір саме такий.

Чоловік відпускає офіціанта, попросивши його принести вазу з водою для букета. А після пильно дивиться на мене.

— Еміліє, доки чекаємо замовлення, я хотів би обговорити нашу співпрацю і, в першу чергу, твою посаду перекладача.

Я одразу іще більше напружуюся, бо вже двічі пояснювала чоловікові свою непросту ситуацію, та, схоже, йому до лампочки. Нервово ковтнувши, звертаюся до чоловіка.

— Еріку Антоновичу, я зрання вам розповідала, на яких умовах я можу у вас працювати. — сухо нагадую.

— Я пам’ятаю, перлинко, але у мене для тебе є іще один варіант співпраці. Я б сказав, це радше ділова угода. Довжиною на п’ять років.

Він замовкає, бо до нас підійшла дівчина в уніформі з вазою та, забравши букет, поставила його у воду на іншому столику. Я ж перебуваю на нервах.

Така заява чоловіка мене насторожує, адже він ходить довкола і нічого не каже, напевно. Але висловити свої думки не встигаю, бо чоловік випереджає мене.

— І якщо ти погодишся на цей другий варіант, то перший перестане бути для тебе проблемою.

Нервово зволожую вуста і питаю те, що не дає мені спокою.

— Чи можу я нарешті почути другий варіант співпраці?

— Так, звісно, — погоджується Ворон і пильно дивиться на мене. Він витримує некоротку паузу, яка лоскоче мою нервову систему. — Еміліє, я хочу, щоб ти погодилася стати мені фіктивною дружиною на п’ять років. Мені це потрібно для співпраці з іноземцями. Ця співпраця для мене є дуже важливою.

У мене ступор. Якщо чесно, я очікувала почути що завгодно, але не таке. Чекала справді чогось непристойного, але хтозна, які умови він запропонує. Раптом ловлю себе на думці, що він мільярдер, отже відома особистість, і якщо я стану йому дружиною, то про це дізнаються всі. Розгублено кліпаю, пильно дивлячись на чоловіка.

— Еріку Антоновичу, вибачте, але я не можу погодитися на вашу пропозицію. — на емоціях кидаю. І мені хочеться втекти звідси. Мені дурна слава не потрібна.

— Чому? — досить вимогливо питає чоловік і одразу додає. — Ти ж боялася непристойних пропозицій. Моя ж пропозиція досить пристойна. Наш шлюб не буде тебе до нічого зобов’язувати, це буде фіктивно, а точніше — ділова угода.

Моє хвилювання зросло вдесятеро. Навіть дихати важко, та все ж я питаю.

— Еріку Антоновичу, якщо в моїх мізках станеться коротке замикання і я погоджуся на цей шлюб...

— Еміліє, я зроблю все можливе та неможливе, аби ти погодилася. — самовпевнено перериває мене чоловік.

Я ж хмикаю і надто серйозно на його слова кидаю.

— Я би на вашому місці, Еріку Антоновичу, не була такою впевненою. Не все у цьому світі можна купити навіть за шалені кошти.

Тепер хмикає чоловік і, примружившись, дивиться на мене. Від цього погляду на моєму тілі виступили сироти. Я стрепенувшись кутаюся у його піджак, а він тим часом заявляє.

— Еміліє, я б на твоєму місці не поспішав з висновками. Тому що якщо ти погодишся, то отримаєш пристойну оплату за цю співпрацю. Я знаю, що за все в житті потрібно платити...

Не можу не погодитися з цим чоловіком, але ж є інша сторона медалі.