Глава 18

ЕМІЛІЯ

Одягнувшись та вирівнявши довге волосся, оглядаю себе в дзеркалі. Моє відбиття подобається мені. Легкий макіяж підкреслює природну красу. Набір ювелірних прикрас з відомою назвою, які я називаю просто конюшинка, додають шику, а довга красива чорна сукня з мерехтливим легким блиском додає елегантності, чорні туфлі на довгій шпильці — жіночності, а чорний маленький клатч — вишуканості.

Пригадую слова однієї з однокурсниць. Я стояла осторонь в навушниках, в яких звучала не музика, а англійська мова. Отож Ліка розповідала, що знайшла собі багатого папіка, він, запросивши її на перше побачення, прислав квіти, сукню — все до сукні, а також комплект білизни та панчохи. Тоді котрась з дівчат заявила, що це натяк на близькість в той же вечір.

Покинувши роздуми, зітхаю. В мене ж нещастя такого не було. Та, схоже, Ворон обізнаний в таких тонкощах. Невже він шукає собі Попелюшок для розваги. Нервово ковтаю, щось не хочеться мені бути однією з його дівок. Якось аж бридко стало від думки про це.

Хоча ні, цього бути не може, цей Ворон складає враження серйозного чоловіка. Щось не віриться, що він може опуститися так низько. Принаймні мені цього дуже не хочеться.

Здригаюся від вібрації свого мобільного телефона, що лежить поруч на туалетній тумбі. На екрані світиться номер. Тремтячими руками знімаю слухавку.

— Перлинко, виходь. Машина уже під’їхала.

Я так хвилююся, що не можу сказати ні слова, але й не потрібно, бо у слухавці вже лунають короткі гудки.

Стискаючи телефон в руці, йду на вихід із своєї спальні. Підбори цокають, тому знімаю взуття та йду босоніж. А раптом Аня заснула, не хочу її будити.

Опинившись у прихожій, взуваю назад туфлі і впевненою ходою йду з двору. Всередині мене розбушувалися страхи та емоції. Мені страшно. Страшно йти, а ще страшніше відмовлятися, бо хтозна, що може вигадати цей багатий панич.

Вийшовши з двору, замикаю ворота на ключ та йду до чорної машини. З передніх дверцят одразу виходить чоловік і прочиняє мені задні дверцята.

Вітаюся і невпевнено сідаю в салон авто. Я здивована. Чомусь очікувала, що Ворон теж буде в машині, але його немає. Тепер нервую іще більше. Бо не знаю, що думати і як це розуміти.

Аби не тремтіти, спираюся на спинку сидіння і намагаюся заспокоїтися. Хоча в мене завжди впоратися з емоціями виходило погано. Я занадто все беру до серця. І найгірше, що ані пожалітися, ні розповісти про свої страхи у мене немає кому. Хоча, напевно, це нікому не потрібно. Може б хоч так мені було легше, але ж нічого не вдієш.

От чому той Ворон не приїхав сам? Невже статус не дозволяє? Але ж на моєму авто він їхав удень. Ці загадки лякають мене іще більше.

В авто двоє чоловіків везли мене достатньо довго, я засікла час. Авто зупинилося рівно через тридцять три хвилини після виїзду від мого маєтку. Я на навігаторі відстежила маршрут. Мене привезли у досить дорогий та відомий у столиці ресторан. Але для чого? Тепер нервую іще більше. Потрібно правила етикету згадати. А то я останній раз у ресторані іще з батьками була. Головне — нічого не наплутати.

Мені прочиняють дверцята і подають руку, аби допомогти вийти. Користуюся цим жестом і, вийшовши на вулицю, здригаюся від вечірньої прохолоди. При тім, що вдень на дворі стояла спека, осінній вечір таки прохолодний.

— Еміліє Ярославівно, ідіть зі мною. — кличе мене один з чоловіків.

Мені ж не залишається нічого іншого, як йти за ним.

Вся тремчу. Мені реально холодно. Ще й вітер зривається, досить холодний. Увійшовши в ресторан, видихаю, але це лише на мить. Бо, зловивши на собі відверті погляди відвідувачів, моментально ніяковію та нервую іще більше. Лаю в умі Ворона за те, що влаштував це показове шоу. Для чого? Краще б в офісі все розповів. Навіщо ця аля-комедія?

Стримуючи тремтіння йду за чоловіком, що впевненою ходою веде мене вперед.

Нарешті опиняємося у залі за розкішною колоною. Тут приглушене світло і по центру залу накритий лише один столик, за яким сидить Ворон. Побачивши мене, він підіймається.

А чоловік, який проводжав мене, зупиняється осторонь. Ця зустріч бентежить, а особливо напружує те, що решта столиків пусті. Виходить, що у цьому залі ми будемо знаходитися лише у двох. Така перспектива страшенно лякає мене. Хоча не знаю, що краще — залишитися у двох, чи на людях. Що так, що так я нервуватиму і поводитимуся незграбно, я себе знаю. Коли нервую, тіло мені не належить. Напевно, мені сьогодні краще сісти та непорушно сидіти. Можливо, тоді все пройде гладко.

З кожним кроком моя напруга лише зростає. Навіть хода здається хиткою та нерівною. Серце калатає так, що от-от вискочить з грудей. Хоч би не затинатися, а то всяке може бути на нервовій основі.