Глава 17

ЕМІЛІЯ

Забравши Олесю зі школи, ми одразу поїхали до Романа Остаповича. Він зустрів нас радо. Розпитував, як справи, питав про Аню. А ще допитувався, чи можна в гості заїхати. Зізнався, що не раз хотів, але так і не зважився, боявся потривожити спокій моєї тьоті. Також трішки пожалівся, розповів, що його Кіра пішла від нього, а син поїхав за кордон на навчання, отож він зараз зовсім один.

Я запросила чоловіка в гості, а він обіцяв заїхати після роботи. Може, й авто моє прижене. Чоловік дав нам з малою свою машину, аби ми не їхали на таксі додому. А нам, що. Ми з моєю малечею, й раді покататися на джипі.

Приїхавши додому, веду Олесю у двір, де на стежці нас зустрічає Аня. Мала на емоціях розповідає, на якій машині ми приїхали, і просить матір їхати до воріт подивитися.

Звісно, це була б не Олеся, якби не досягла свого. Аня таки поїхала оглядати машину Романа Остаповича.

Після оглядин йдемо всі разом до будинку.

— Мілен, ото було б класно, якби ти такого джипа купила, — заявляє замислившись Олеся. — Уявляю, якби тоді заговорила Юстина Кінах.

Ми з Анею переглянулися, і я, не витримавши, питаю.

— А що каже Юстина?

— Ай, нічого. Вона дуже високо носить себе. Вона у нас в класі пуп землі, бо її тато директор юридичної контори. Подумаєш, велика цяця. — на емоціях розповідає Олеся.

Ми з тіткою знову переглянулися, посміхнувшись одна одній, та все ж я уточнюю.

— Ця Юстина хоч не ображає тебе?

— Ні. Але й в друзі не бере. Вони там у п’ятьох дружать, типу вершки суспільства, а ми так, низька категорія.

Я хмикаю. Справді шокована почутим та майже дорослими фразами малої. З хвилину мовчу, а тоді холодно заявляю.

— А знаєш, Олесю, якщо чесно, не потрібно тобі дружба з такими зазнайками. Товаришуй краще з тими, хто поважає тебе.

— Та так і роблю, — зітхає мала. — Але знаєш, як неприємно, коли вони в п’ятьох щось перешіптуються, сміються, якось почуваєшся не дуже добре.

Мене зачепили слова малої. Якось образливо стало за неї. І так захотілося втерти носа цій Юстині. Хоч бери та попроси того джипа у Романа Остаповича, аби завести малу до школи. Отак і зроблю, коли він прижене мою машину.

Аня заспокоює малу, просить не нервувати, цілує її, обіймає і просить не зважати.

Разом йдемо в будинок, я годую малу, і ми йдемо писати домашні завдання. Встигли лише почитати, як дзвонить домофон. Зиркаю на годинник, тільки шістнадцята. Ще зарано для візиту татового партнера. Залишивши Олесю, йду глянути, хто там. А за воротами чекає незнайомий мені чоловік. Вітаюся з ним через пристрій, а він заявляє.

— Еміліє Ярославівно, вам доставка. Отримайте, будь ласка!

— Яка іще доставка? Я нічого не замовляла.

— Еміліє Ярославівно, вийдіть до воріт, я все вам поясню, — просить чоловік у чорному костюмі та такій же сорочці.

Видихаю. Не хочу привертати зайвої уваги, як і не бажаю, аби тітка нервувала, тому йду до воріт.

Опинившись за воротами, зустрічаюся з чоловіком, який зовсім не схожий на кур’єра.

— Слухаю вас, — без емоцій кидаю. — Що вам потрібно?

— Еміліє Ярославівно, не сердьтеся, — просить незнайомець у чорному. — Мене прислав Ерік Антонович, він просив вам передати… — він замовкає і оглядається. — Артеме!

З машини виходить чоловік з двома великими паперовими пакунками і одразу подає їх мені.

— Що це? — розгублено питаю.

— Це вам просив передати Ерік Антонович. І відмови не приймаються. А ви знаєте, з нашим шефом краще не сперечатися.

Зітхаю. Щоб вашому шефу там добре було. Від нього одні проблеми. Обурююся в душі.

— Еміліє Ярославівно, візьміть, будь ласка, нам їхати потрібно, — знову просить чоловік у чорному, а інший, молодший, продовжує стояти, тримаючи пакети.

Видихнувши, беру пакунки, сухо кинувши.

— Дякую!

Розвернувшись, йду у двір й прокручую в умі хід подальших своїх дій. В пакетах, ймовірно, одяг та всілякі брязкальця з аксесуарами. Відмовитися від цих речей я не можу. Повинна одягнути. Але етикетки точно зрізати не буду. Завтра вже поверну Ворону все. Мені від цього чоловіка нічого не потрібно. Але що я скажу Ані? Як поясню все? Нервово зупиняюся.

Потрібно негайно щось вигадати. Тільки що? В голові хаос. Подруг у мене немає. Є лише добра знайома з офісу Тараса Ярославовича. Доведеться все звалити на неї. Мовляв, це вона попросила прийняти її доставку, бо кудись поїхала. Вкотре важко зітхаю. Який сором. Як же я ненавиджу брехню. Але вона ж заради блага. Звісно, це не виправдання, але по-іншому бути не може.

На щастя, тітка була зайнята. Вона ж у мене ще дає онлайн-уроки, тож їй не до мене. Віднісши пакунки у свою спальню, біглим поглядом оглядаю речі. Там вечірній туалет і справді все для вечірнього образу. Швидко ховаю пакунки у шафу і повертаюся до Олесі. На її запитання, хто це був, повідомляю, що мені роботу привозили. Вона ж проковтнула мою брехню, насправді мені часто привозять роботу кур’єри.

Я видихнула, і ми взялися до решти домашніх завдань.

Впоравшись зі завданнями, йдемо з Олесею пекти яблучний пиріг. З цією малою бешкетницею забруднили всю кухню, але пиріг готували весело. Ще й отримали прочухана від Ані.

За пустощами з малою я трохи відірвалася від неприємних думок. Адже вечірня зустріч з Вороном гризе мене зсередини.

Саме встигли приготувати пиріг, як знову дзвонить домофон. Сподіваюся, тепер це точно Роман Остапович. І я не помилилася.

Ми з малою зустрічаємо його, а він передає мені ключі від мого авто, яке вже відремонтували. Аня чекає в будинку. Вона шалено чомусь нервує, адже, якщо чесно, в нас гостей вже два роки не було. Бо у перший рік після ДТП про це й мови не могло бути.

Я вражена, Роман Остапович до нас не з пустими руками завітав. Купу гостинців накупив і кожній по букету. Ані ж дістався найбільший.

Запрошуємо гостя на вечерю, а він очей з Ані не зводить. Все розпитує, як справи, як вона почувається? Чим живе? Моя тітка нарешті трохи розслабилася та розговорилася, доки ми з малою накрили стіл.