Глава 16

ЕМІЛІЯ

Дорогою Ерік розпитує мене про тітку. Та я відповідаю коротко, скуто і лише загальну інформацію. Я боюся за неї, тому не розповідаю надто багато.

Почуваюся трохи краще, коли Ворон зупиняється біля моїх воріт.

— Еміліє, машину обов’язково загнати на станцію технічного обслуговування. Не ризикуй ані собою, ані рідними.

— Віджену, — обіцяю.

Розумію, що це не жарти, але мені спочатку потрібно з Романом Остаповичем домовитися.

— До зустрічі! — прощається Ворон і, вийшовши з моєї машини, йде до чорного позашляховика, який зупинився трохи осторонь.

Я теж повільно виходжу з авто та, забравши ключі, йду у двір. Сподіваюся, Аня не бачила мого приїзду.

Входжу в будинок і застаю тітку на кухні, вона тут працює, ще й в навушниках, отже мого приїзду не те що не бачила, але й не чула. Обходжу тітку і присідаю навпроти. Почуваюся так, наче весь робочий день минув.

Тітка кліпає й знімає навушники, зацікавлено дивлячись на мене.

— Ну, що, як все пройшло?

— Якось так, — тихо відмахуюся. З хвилину мовчу і таки вирішую сказати правду. — Цей мен запросив мене на побачення.

— Навіть так, — посміхається Аня. — А що? Ти у нас дівчинка, мов ягідка. Напевно, зачепила його.

Вимушено посміхаюся і намагаюся бути переконливою.

— Та я пожартувала, Ань. Він призначив мені ділову зустріч у ресторані, але відбудеться вона увечері, після того, як я вкладу малу спати та допоможу лягти тобі. На інший час я не згодна.

— А чому зустріч у ресторані? — напружено цікавиться тітка.

— А мені звідки знати? Він сказав, що окрім перекладів має до мене іще одну пристойну пропозицію.

— Яку? — ще більше напружується Аня.

— Не сказав. Казав, увечері все розкаже, — чесно зізнаюся.

— Якось стрьомно, — бідкається моя тітонька.

— Нормально, Ань. Не починай, — прошу й обіцяю. — Я завтра все тобі розповім.

— А чому завтра?

— Я ж не знаю, коли повернуся.

— Коли б не повернулася, ти повинна зайти до мене і показатися. Зрозуміла? — хмуриться тітка.

— Зрозуміла, — зітхаю і прошу. — А ти пообіцяй не нервувати. Зрештою він відомий олігарх, тож хвилюватися нема чого.

— Ох, не знаю. Це все якось дивно, — зітхає вона.

— Ань, досить зітхати. Бо наступного разу нічого не розповім. Я не хочу, аби ти нервувала, — попереджаю.

— Не буду, — видихає тітка.

— От і добре, а тепер годі роботи. Давай краще обідати, я зголодніла.

Розігріваю обід, і ми з тіткою обідаємо. По обіді, все прибравши, набираю Романа Остаповича. Він погоджується взяти машину на ремонт іще сьогодні. Дякую та обіцяю пригнати авто до третьої. Саме заберу малу та зажену авто.