Глава 15

ЕМІЛІЯ

Я ледь втрапила в замкову щілину ключем, завела авто і накинула пасок безпеки. Рушаючи з місця, заглухла, вийшло так, ніби рушаю вперше. Це для мене шок. Почуваюся дуже незручно. Уявляю, що подумає Ворон? Розгублено кліпаю, вся тремчу, так наче справді вперше сіла за кермо. Мені хочеться втекти звідси, але я розумію, що в такому стані я не можу їхати. Ще не вистачало втрапити в ДТП. Мені терміново потрібно заспокоїтися.

Здригаюся, коли прочиняються мої дверцята.

— Перлинко, що трапилося? Може, авто зламалося?

Відстібаю пасок безпеки і виходжу з авто. Не можу впоратися з тремором, як і не розумію, що зі мною. Різко зиркаю на чоловіка і невдоволено відмахуюся.

— Походу я зламалася. Нерви не витримують.

— Чим я можу тобі допомогти?

Наче з турботою цікавиться Ворон, але його присутність мене дратує, лякає та шалено хвилює. Лаюся в умі, хоча таке дозволяю собі рідко.

— Краще залиште мене одну. — зачиняю дверцята авто та оминаю чоловіка.

Вирішую прогулятися. Може, так хоч трохи вийде опанувати емоції, що розійшлися.

Вкотре здригаюся від того, що моє зап’ястя опиняється в сильній руці Ворона. Зупинившись, обертаюся до нього і ловлю на собі його заклопотаний погляд.

— Еміліє, що відбувається? Що з тобою?

Забираю свою руку з руки чоловіка і, відступивши на крок, на емоціях кидаю.

— Все прекрасно. Невже не помітно?

— Еміліє, досить іронії. Я серйозно. — гримає чоловік.

Моє тремтіння не проходить, і це реально хвилює мене. Розумію, що не маю права грубіянити цьому чоловікові, але б ще впоратися з емоціями. Він, по суті, ні в чому не винен. Я ж приїхала сюди сама. Набираю повні легені повітря і здавлено відповідаю.

— А якщо серйозно, то мені потрібно залишитись одній.

Чоловік робить крок до мене і зірваним тоном питає.

— Чому ти вся тремтиш?

— Це просто нервова напруга, — відмахуюся.

— Це через мене? — примружившись, допитується він.

Спираюся об крило машини, бо чомусь навіть на ногах стояти важко. Обіймаю себе руками і тихо відповідаю.

— Це через все. Не кожен день твій стабільний ритм життя руйнується з космічною швидкістю.

Ворон робить крок назустріч мені, скорочуючи відстань між нами.

— Еміліє, сідай в машину. Я відвезу тебе додому.

Великими очима дивлюся на чоловіка. Я не можу погодитися на його пропозицію.

— Еріку Антоновичу, не потрібно. Я сама...

Він так несподівано обіймає мене за талію, змусивши відхилитися від авто.

— Ходімо.

Чоловік веде мене до пасажирських дверцят і допомагає сісти в авто. Я могла опиратися, але не можу цього зробити. Такий стан у мене вперше, і я боюся сідати за кермо. Напевно, мені потрібно просто заспокоїтися, але поруч з цим чоловіком це неможливо. Мабуть, я справді занадто накрутила себе та солідно перенервувала.

Зачинивши за мною дверцята, чоловік набирає когось телефоном і обходить авто ззаду. Я ж намагаюся заспокоїтися, хоча бачу, як ще тремтять руки.

За хвилину Ворон сідає в авто, відрегульовує під себе сидіння та, пристебнувши пасок безпеки, рушає з місця. Я теж пристібаю пасок і зараз почуваюся не дуже зручно. Напевно, не потрібно було, аби він віз мене додому. Але вже пізно. Тепер потрібно, аби тітка не бачила, хто мене привіз. Не хочу, аби вона нервувала зайвий раз.

— Еміліє, розслабся! — раптом просить він, на мить відірвавшись від дороги. А тоді, перемкнувши швидкість, зауважує. — Машину веде трохи вліво. Тобі потрібно на СТО. Ймовірно, це розвал-сходження, і це не дрібниці. Тобі ще й гума буде зношуватися неправильно.

— Я знаю. — відмахуюся.

— Скільки ти вже так їздиш? — хмуриться чоловік.

— Давно. — тихо зізнаюся.

— Ти розумієш, що це небезпечно?! — невдоволено чи то пояснює, чи то питає він.

— Я швидко не їжджу. — знову кидаю у своє виправдання.

— Якщо ти сьогодні ж не заженеш авто на СТО, я завтра заберу ключі. — погрожує Ворон. — Ти не можеш ризикувати життям ні своїм, ні тим більше життям рідних.

— А на чому я їздити буду? — невдоволено питаю, нахабна власність цього чоловіка не подобається мені, навіть при тому, що він має рацію.

— Я залишу тобі одну зі своїх машин. — без вагань пропонує він.

— Дякую! Не потрібно. Я краще на таксі. — холодно відмахуюся.

Ловлю себе на тому, що емоції трохи попустили і тремтіння вже менше. Це трохи тішить мене, бо не хочу, аби Аня бачила мене в такому жахливому стані. Зараз влаштує допит, а я ж їй навіть відповісти не маю, що.