Глава 14

ЕМІЛІЯ

Відчуваю легке тремтіння, коли Ворон наближається. Його присутність вибиває мене з рівноваги. Не можу зрозуміти своєї реакції на цього чоловіка, зазвичай я нікого не боюся, завжди поводжуся впевнено, але цей чоловік має на мене надто сильний вплив.

Повернувшись, роблю крок до дверей, але чоловік ловить ручку на них, і мій погляд втуплюється в його накачану руку з товстими венами, адже на ньому біла сорочка з коротким рукавом. Нервово ковтаю і роблю крок назад, одразу впершись у чоловіка. Підіймаю розгублений погляд на нього і, здається, перестаю дихати. Чорні очі гіпнотизують мене.

— Еміліє, розслабся. Ти надто напружена. А я хочу, аби ти, коли вийдеш з цього кабінету, посміхалася.

Розгублено кліпаю і здригаюся від того, що інша рука чоловіка лягає на мою талію. Від цього дивні відчуття розлітаються по венах. Автоматично забираю руку чоловіка зі свого тіла і суворо наказую:

— Еріку Антоновичу, ви казали, що ваші пропозиції стосовно співпраці пристойні?! Не варто мене торкатися. Я...

— Еміліє, це був лише дружній жест. — він зітхає і, пильно глянувши на мене, винувато кидає: — Вибач. — він витримує паузу, не зводячи з мене очей. — Але прошу, коли ми вийдемо з приймальні, я хочу, аби ти поводилася так, наче ми з тобою давно знайомі.

Таке прохання вводить мене в ступор. Мені хочеться відступити іще на крок, але якщо я відступлю, то опинюся практично в обіймах цього великого боса. Тому стою і відчуваю, як нервова напруга та хвилювання подвоюються.

— Еріку Антоновичу, що це у вас за ігри такі? Тепер мені варто подумати, перш ніж іти на зустріч із вами ввечері.

— Еміліє, я ж просив тебе нічого не вигадувати. — хмуриться чоловік. Його парфум шалено подобається мені і, чесно, пробуджує у тілі адреналін. — Просто підіграй. Я готовий заплатити тобі за цю гру. Мені це дуже потрібно.

Розумію, що нічого не розумію. І здогадуюся, що логічного пояснення я не отримаю.

— Не потрібно мені нічого платити, просто пообіцяйте, що ані торкатися мене, ані обіймати мене ви не будете.

— Обіцяю, — одразу погоджується він і просить: — Ходімо. А дорогою ти розповіси мені про доньку своєї тітки.

— Навіщо? — розгублено кліпаю я.

— Це просто тема для розмови. Бо, розповідаючи про цю малу, ти поводитимешся природно. — пояснює він та прочиняє двері з кабінету.

Несміло виходжу в приймальню, мені страшно розповідати про Олесю, боюся за неї, але раптом ловлю себе на тому, що цей Ворон добре проінформований.

— І як перші дні навчання в цієї непосиди? — звучить запитання від чоловіка.

Розгублено кліпаю, розумію, про кого він.

— Нормально. — тихо відповідаю та чесно додаю: — Я гадала, важче буде, а вона, навпаки, скучила за однокласниками.

— Це ж чудово. — посміхається Ворон, і в мене від цієї посмішки перехоплює подих.

Він прочиняє мені двері з приймальні, і я виходжу в коридор. Чоловік йде поруч і буквально завалює мене запитаннями про Олесю. Як навчається, які має вподобання, чим захоплюється? Відповідаю коротко, але змістовно. Краєм ока бачу, як на нас дивляться працівники, і, якщо чесно, не розумію, навіщо ця показуха. Але мене це не дуже хвилює. Я нічого не знаю напевно стосовно нашої співпраці з Вороном. Мені потрібно обговорити все з Анею. Я могла б приймати самостійні рішення, але тітка та мала залежать від мене.

За розмовами ми дійшли до ліфта, але зупинилися біля того п’ятого великого ліфта, і я здогадалася, що ним, напевно, підіймаються та опускаються директори та вище начальство. Мені ж випала честь покататися цим ліфтом.

— Еміліє, до котрої в Олесі уроки?

— До тринадцятої тридцять, у перший тиждень навчання. — відповідаю і, якщо чесно, не розумію, навіщо ця інформація Ворону.

З нетерпінням чекаю ліфта, бо, коли опинюся одна, зможу видихнути. Адже зараз почуватися спокійно не можу. Робочі вітаються з чоловіком і кидають здивовані погляди на мене, від чого я ще більше нервую.

Нарешті ліфт приїхав, входжу всередину і, оглянувшись, бачу, що й Ворон теж іде за мною.

— Я проведу тебе до машини. — ставить мене до відома він.

Мовчу, що я можу іще сказати, а чоловік тим часом натискає кнопку, і ліфт рушає донизу.

— Еміліє, дякую! Ти дуже виручила мене. — цілком серйозно заявляє Ворон.

— Для чого вам це потрібно було? Це що, піар? — напружено перепитую, бо щось це все мені не дуже подобається.

— Ні, перлинко, це не піар. Увечері все тобі розповім. А поки тобі нервувати не потрібно. Та й хвилюватися не варто. Тісний контакт з колективом тобі не потрібний буде, тож нічим не переймайся.

Мовчу, а в душі буквально киплю. Добре тобі говорити. Ще й говорить загадками. Пояснив би краще все як є. Навіщо чекати до вечора?

Видихаю, коли зупиняється ліфт. Але я ж забула, що Ворон пообіцяв провести мене до авто. Що ж, потрібно ще буде трішки потерпіти. Коли ми виходили з офісної будівлі, чоловікові хтось подзвонив, і він розмовляв телефоном, доки ми не дійшли до мого авто. Коли я відчинила центральний замок свого авто, він попрощався з кимось і поклав слухавку. Прочинивши мені дверцята водія, пильно глянув на мене.

— Еміліє, я пришлю по тебе машину о двадцять другій.

Я нервово ковтаю, від погляду чорних очей ніяковію.

— Я не впевнена...

— Перлинко, не вигадуй. Наша зустріч повинна відбутися, і вона відбудеться за будь-яких обставин. Тому до зустрічі!

Мовчки сідаю за кермо, Ворон зачиняє за мною дверцята, а мої руки так тремтять, що я не можу вставити ключ у замок запалювання. Слова чоловіка дали зрозуміти, що від мене нічого не залежить і з ним краще не сперечатися.