Глава 13

ЕРІК

Я заскочений висловлюваннями дівчиська. Її відмова тригерить мене, а різкість дратує. Вона ж навіть не вислухала мене, не дала мені шансу. Ми ж могли домовитися.

— Еміліє, зачекай! — невдоволено наказую і, піднявшись з крісла, уже спокійнішим тоном додаю. — Повернись, я тебе не відпускав.

Та вона йде, і я розумію, що спинятися не збирається. Тому суворо кидаю їй у спину. — Якщо ти зараз підеш, то увечері чекай у гості.

Вже прочинивши двері, Емілія зачиняє їх назад і оглядається на мене.

— Еріку Антоновичу, досить погроз. Я не можу залишитися у вас працювати. Знайдіть собі когось іншого, хто матиме купу вільного часу і зможе їхати з вами хоч на край світу.

Кілька секунд дивлюся на вперту дівчину, а тоді цілком серйозно відповідаю.

— Якби мені був потрібен хтось інший, я б до тебе не звертався. Мені потрібна ти.

Дівчина великими очима дивиться на мене. Кілька секунд мовчить, а тоді заявляє.

— Еріку Антоновичу, я не можу працювати за вашими вимогами. І не бачу сенсу витрачати мій та ваш час без толку.

Примружуюся, спершись об край свого робочого столу. А ця мала тямуща, тому потрібно зацікавити її у нашій співпраці.

— Я готовий обговорити умови нашої співпраці та піти на поступки.

— На які, Еріку Антоновичу? Я ж раніше працювала практично вдома. Інколи виїжджала на кілька годин. Я по-іншому працювати не можу.

Дивлюся на заклопотане дівча і розумію, що мені потрібно збавити оберти та натиск. Я зацікавлений у цій малій, тому мушу діяти максимально обережно. Вдаю, ніби нічого не знаю, і прошу її.

— Еміліє, повернися і розкажи, будь ласка, що не дає тобі працювати нормальний робочий день? Я хочу знати все.

— Для чого вам це? — розгублено питає дівчина.

Кілька секунд мовчу, а тоді таки кажу правду.

— Еміліє, я дуже хочу, аби ти працювала у мене.

Дівчина зітхає і, опустивши голову, тихо просить.

— Еріку Антоновичу, не варто мене змушувати вам розповідати… Це особисте. Воно нікому не цікаве і…

— Мені цікаве, Еміліє. Тож повернись, присядь та розкажи мені все.

Дивлячись на вперте дівча, розумію, що вона навіть не чує мого прохання. Емілія витримує паузу, по якій тихо починає коротку розповідь.

— У мене хворіє тьотя. Вона прикута до інвалідного візка. А ще у неї мала донька, і я за ними доглядаю. Я фізично не можу…

— Еміліє, що у тьоті за хвороба? Це лікується? — перебиваю її.

— Лікується. Але…

Знову перебиваю милу красуню, адже найголовніше я вже почув.

— Цього достатньо, Еміліє. Це не проблема. Я готовий оплатити лікування твоєї тьоті просто сьогодні.

— Що я повинна вам натомість? — примружившись, одразу цікавиться дівчина. У її голосі звучить неприховане упередження.

Хмикаю. Оце я розумію розмова.

— Волію обговорити це не тут. Бо у мене є іще один варіант нашої співпраці, — нагадую.

— Ви пам’ятаєте, що я вам говорила в понеділок? — невдоволено перепитує дівчина. — Непристойні види заробітку мене не цікавлять взагалі…

— Я все пам’ятаю, Еміліє. І маю для тебе цілком пристойну пропозицію, — запевняю її. — Пропоную зустрітися ввечері та обговорити детальніше цей другий варіант співпраці.

— Увечері? — неоднозначно перепитує дівчина.

— Увечері, — повторюю.

Емілія солідно нервує. На її обличчі ходять емоції.

— Чому ми не можемо обговорити це зараз? — напружено питає вона.

— Тому, що другий варіант співпраці я не хочу обговорювати тут. Стіни мають вуха.

— Я не зможу увечері. Мені потрібно займатися тіткою та малою… — заявляє вона, відверто дивлячись на мене.

Стискаю жовна. Ця мала реально прив’язана додому.

— О котрій тобі буде зручно? — примружившись, питаю.

— Після двадцять другої.

— Домовилися, я пришлю за тобою машину.

Вона розгублено кліпає, але не встигає нічого сказати, бо я випереджаю її.

— Іще, Еміліє, одягнеш вечірню сукню.

— Навіщо? — зірваним голосом питає вона.

— Поїдемо спочатку в ресторан, — ставлю дівчину до відома.

— Еріку Антоновичу, я не поїду в ресторан…

Капризний та водночас наляканий тон малої дратує мене, тому перебиваю її.

— Еміліє, припини вигадувати казна-що та лякати цим себе. Це просто буде ділова вечеря, а потім ми обговоримо всі деталі. І не потрібно мене боятися. Я не маю наміру скривдити тебе чи образити.

— Щось не дуже в це віриться, — зухвало заявляє приваблива білявка.

— Чому?

— А як же ваша брудна сорочка? — раптом питає вона.

— Це вже дрібниці. Хоча завдяки твоїй каві… — замовкаю, недоговоривши.

— Що? — великими очима дивиться на мене дівчина.

Вирішую прикрасити дійсність.

— Я провів успішні переговори з німецькими партнерами. Але є деякі нюанси, і ти мені дуже потрібна. Та про це увечері. А зараз біжи по своїх справах, не затримую тебе.

— А як же переклади? — розгублено питає вона.

— Увечері вже обговоримо все разом.

Відхиляюся від столу і, не в змозі відірвати очей від білявої красуні, звертаюся до неї.

— Ходімо, проведу.

Вона ніяковіє. Я ж почуваюся впевнено. Плекаю надію, що наша вечірня розмова закінчиться позитивно і так, як мені потрібно. Ця дівчина боїться непристойності, а її я не пропонуватиму. В мене до неї справді ділова пропозиція.