Глава 12

ЕМІЛІЯ

Йду за охоронцем і ледь не тремчу. Працівники, що трапляються нам коридором, міряють мене здивованими поглядами. Від цього я іще більше нервую. Навіть при тім, що я не виглядаю гірше за них.

Напевно, в цьому колективі всіх новеньких так зустрічають. Якщо я справді тут залишуся, то можу тільки уявити, як втиратимуся в цей колектив.

Охоронець, зупинившись, оглядається на мене і тихо повідомляє:

— Ось приймальня. Вам сюди. Щасти!

— Спасибі! — тихо кидаю і невпевнено входжу в приймальню.

Тут усе виконано в кремово-коричневих тонах, лише двоє ледь не чорних дверей вирізняються на цьому фоні. Вздовж однієї стіни стоїть великий диван, обтягнутий білою шкірою, бо щось я дуже сумніваюся, що це замінник. Паралельно дивану стоїть робочий довгий стіл секретарки, з-за якого на мене дивиться чорна приваблива брюнетка з короткою стрижкою, яка личить їй. А ще в очі кидається яскравий макіяж, який ані трохи не псує красу цієї жінки, а навпаки підкреслює її. Жінка одразу прикипає до мене поглядом. Я ж розгублено вітаюся.

— Доброго дня! Ерік Антонович у себе?

Замовкаю, нервово ковтнувши, бо стараюся виглядати впевнено, та мій голос все одно тремтить.

— Ви записані на прийом? О котрій у вас зустріч? — тихо та спокійно цікавиться брюнетка.

Знову. Обурююся в умі. Цей Ворон якийсь несерйозний, запросив мене в офіс і навіть не попередив, що до нього потрапити так само складно, як до президента.

— Постривайте, як вас звати? — раптом порушує незручну паузу жінка.

— Емілія...

— А по батькові?

— Ярославівна.

— Тоді проходьте, Ерік Антонович вас уже чекає, — повідомляє жінка, беручись за свої справи.

Я нервую, але, вдаючи впевненість, іду до кабінету чоловіка. Стукаю і, зібравши всі свої емоції, входжу в кабінет.

Ворон сидить за столом і пильно дивиться на мене. Я стараюся на нього не дивитися, так більше впевненості в собі. Підійшовши ближче, зупиняюся. Нарешті підіймаю погляд й вітаюся.

Надто серйозно дивлячись на мене, Ворон відповідає на моє привітання і одразу заявляє:

— Радий бачити тебе, Еміліє. Присідай.

Я розгублено кліпаю, дивлячись на чоловіка. Я бачу, який радий — нахмурений та суворий. Он скільки щастя на фейсі. Коментую подумки і присідаю у крісло навпроти. Серджуся сама на себе за свою невпевненість. У голові спливають слова Ані — знай собі ціну. І пам’ятай — якщо ти себе не будеш цінити, цього не робитиме ніхто. Як же доречно я це згадала.

Кліпаю і підіймаю впевнений погляд на чоловіка напроти. Він упевнений у собі, красивий, біла сорочка личить йому, класно виглядаючи на засмаглій шкірі. Але я не повинна комплексувати на його фоні. Мені справді немає чого боятися. Тому, дивлячись в його чорні очі, звертаюся до Ворона.

— Еріку Антоновичу, ви пропонували мені співпрацю у понеділок, і я змушена погодитися... Принаймні хоча б спробувати співпрацю з вами, бо завдяки вам я втратила попереднє місце праці.

Чоловік хмикає, відверто дивлячись на мене.

— Що ж, давай спробуємо, Еміліє Ярославівно. Мені потрібен перекладач для переговорів та письмових перекладів. Скількома мовами ти володієш досконало?

— Трьома: англійська, німецька, польська, — сухо відповідаю.

— Чудово. Але мені потрібні будуть виїзди за кордон і також поїздки країною, у ті міста, де знаходитимуться мої партнери, — упевнено заявляє чоловік і знову вимогливо питає. — У тебе закордонний паспорт є?

— Був. Термін дії закінчився, — намагаюся приборкати емоції.

— А чому не поновила?

Впевненість чоловіка таки змушує мене солідно нервувати. Мені важко з ним поводитися незворушно, але намагаюся.

— Потреби не було.

— Отже, тепер буде. Завтра ж подаси документи на терміновий паспорт, — ставить мене перед фактом Ворон.

Я стримувалася, скільки могла, але більше мовчати не можу.

— Еріку Антоновичу, я не подаватиму ніякі документи. Я невиїзна.

— Тобто? — зводить брови разом чоловік. — В тебе що, умовний термін, що ти невиїзна?

— Ні, — зітхаю і починаю пояснювати. — Через сімейні обставини я не можу працювати нормальний робочий день, а про виїзд за кордон чи інші розваги в цьому роді і мови не може бути.

— Еміліє, поясни, — вимогливо просить Ворон.

З хвилину мовчу, а тоді спокійним і разом з тим холодним тоном відмовляюся.

— Я не зобов’язана. — Всередині мене киплять емоції, які мені важко контролювати. — Тож, Еріку Антоновичу, наступного разу, коли втручаєтеся в чуже життя, добре все дізнайтеся, перш ніж ламати його та робити те, що вам захочеться. — Підіймаюся і холодно додаю. — Вибачте, далі немає сенсу продовжувати нашу розмову. Я прив’язана додому, тож проводити весь день в офісі для мене розкіш. — Перехоплюю подих й зірвано продовжую. — Було приємно з вами поспілкуватися. Бувайте!

Розвернувшись, іду на вихід. Я здогадувалася, що саме так і закінчиться наша співбесіда. Бо ми живемо в такому світі, де чужі проблеми здебільшого залишаються чужими. Чуже горе нікого не колише, окрім тих, хто коперсається в ньому.