Глава 11

ЕМІЛІЯ

Прокинувшись ще до сходу сонця, я, готуючи їжу, весь час мізкую, як маю вчинити правильно. Мені страшно. Але я реаліст. Мені хочеться більшу заробітну плату, хочеться поставити тітку на ноги. Тоді ми всі будемо у виграші. Аня встане на ноги та зможе відкрити свою бухгалтерську справу. Мала отримає повноцінну матір, а я уже не буду прив’язаною. Я про це вже три роки мрію. Може, пора втілювати мрію у життя. Тільки що робити зі страхом. Він у мене надто сильний. Я боюся цього чоловіка.

Приготувала їжу. Прийняла душ. Погодувала малу та Аню і подалася одягатися. Стою перед шафою і мізкую, у що одягнутися. Так і хочеться натягнути щось таке, щоб цей чоловік не прийняв мене. От холера. Але ж мені потрібна робота. Ще з хвилину стою і таки одягаю штанний діловий коричневий костюм суворого покрою. Він ідеально підійде. І дасть цьому мега крутому олігарху зрозуміти, що я серйозна дівчинка. А холерика у собі доведеться придушити. Принаймні поки що.

Отже, одягаюся швидко, взуваю свої улюблені туфлі на шпильці. Волосся просто розчесала і ледь підвела губи блиском. Улюблений парфум — і все, я готова до співбесіди. Навіть при тім, що мені робота потрібна, я підсвідомо роблю все, аби не сподобатися Ворону. Навіть окуляри взяла. Вони для того, аби вразити мільярдера своєю красою.

На нервах вже сама не розумію, що роблю. Оглядаю себе в дзеркалі — що ж, те, що потрібно. Беру телефон, невеличкий клатч і навмисно не беру жодних документів — все, я готова.

Попрощавшись з Анею, яка пошепки бажає мені удачі, і взявши малу, везу її у школу. Проводжу в клас і обіцяю заїхати за нею. Не знаю, чи у мене вийде. Але я маю забрати Олесю, тож якщо не вийде, то буду змушена щось вигадати.

Їду за вказаною адресою, і мені шалено страшно. Та виходу немає. Я повинна спробувати.

Під’їжджаю під велетенський бізнес-центр і розумію, що я своєю ластівкою тут не припаркуюся. Зрештою, моя ластівка на фоні цих дорогущих авто виглядатиме не айс. Лише пейзаж зіпсує. Зробивши коло, паркуюся на платній стоянці неподалік та йду до центру. Відчуваю, як тремтіння проймає тіло.

Входжу в офіс і почуваюся мов не у своїй тарілці. Тут всі такі ділові, одягнені дорого, пахнуть іще дорожче, наче з іншого світу, в який простим смертним входу нема. Тепер навіть невпевнена, чи пропустять мене на вході. Підходжу до чоловіків у формі і навіть не встигаю привітатися, як один з них одразу питає:

— Дівчино, ви куди?

— Я...

Розгубилася, не знаю, що казати. Лише кліпнувши, нечітко випалюю:

— До Еріка Антоновича Ворона.

— Ваш пропуск, — холодно кидає чоловік.

Я знову розгублено кліпаю великими очима, дивлячись на нього.

— В мене немає.

— Тоді відійдіть, я не можу вас пропустити.

— Сергію Івановичу, ви уточніть, як дівчину звати, — звертається до старшого чоловіка, що щойно зі мною розмовляв, молодший. — Іван Максимович попереджав про візит дівчини без пропуска.

— Як вас звати? — перепитує старший охоронець.

— Емілія.

— Це вона, — кидає молодший.

— Гаразд, проходьте, — хмуриться старший охоронець, відкривши мені турнікет, а тоді уточнює: — Ви хоч знаєте, куди йти?

— Ні, — розгублено кліпаю.

А старший чоловік невдоволено бурчить на мої слова:

— Понабирають по оголошенню... — він видихає та звертається до молодшого чоловіка: — Артеме, проведи.

Молодий охоронець йде вперед та кличе мене за собою.

— Ходімо.

Пройшовши недовгим коридором, опиняємося біля п’яти ліфтів. Чоловік зупиняється біля першого і викликає ліфт. Я ж шалено нервую. Вже гадала, що повернуся додому з нічим.

Ліфт приїхав швидко, і охоронець входить у нього першим. Я ж, увійшовши, зупиняюся біля самісіньких дверей, а чоловік натискає п’ятнадцятий поверх і, коли двері зачиняються, питає мене:

— Ви до нас на роботу?

— Швидше на співбесіду, — тихо відмахуюся.

— На яку вакансію?

— Перекладач.

Чоловік хмикає і киває згідно головою.

— Солідно. Молодець. А то переважно всі пруться в секретарки.

Ігнорую слова чоловіка і питаю те, що мене хвилює в цей момент:

— Артеме, скажіть, а тут текучка кадрів велика?

— Навіщо вам це? — якось невдоволено перепитує чоловік.

Я зітхаю та зізнаюся:

— Та щоб знати, на що розраховувати. Мені робота конче потрібна.

— Ні, текучки кадрів практично немає, але от вимоги досить високі, хоча і заробітною платою не ображають. Тож бажаю вам удачі.

— Спасибі! Хоч, якщо чесно, не впевнена, що затримаюся тут, — видихаю.

Двері ліфта прочиняються, і я мовчки йду за чоловіком, який впевненою ходою йде вперед. Спантеличено розглядаю офіс. Тут все на високому рівні. Я ж хіба в кіно щось схоже бачила. Це тобі не офіс Тараса Ярославовича, до якого я звикла.