Глава 9

ЕРІК

Забравши свого помічника з кабінету директора, ми покидаємо бюро. Саме вийшли на вулицю, як зі стоянки виїхав червоний седан.

— Іване, поїхали! — гримаю на свого підлеглого.

Швидко сідаємо в машину, я сам стрибаю за кермо, адже маю намір наздогнати цю дівчину. Виїхавши на дорогу, я бачу червоне авто, тому, додавши газу, їду у його напрямку.

— Шеф, ми куди? — спантеличено цікавиться Іван.

— Зараз побачиш.

— Еріку, ти домовився з цією дівчиною про те, що хотів?

— Ага, домовишся з нею, — відмахуюся. — Вона як кактус. Я поставив перед нею вимоги, але невпевнений, що вона на них погодиться. Ця колючка з характером.

— Навіщо вона тобі? — серйозно цікавиться мій помічник.

З хвилину мовчу, а тоді випалюю.

— Від неї залежить мій контракт з німцями.

— Невже все настільки серйозно?

У голосі мого підлеглого добре чути недовіру, тому переконливо відповідаю.

— Повір. Настільки.

Іван хмикає і нарешті пристібає пасок безпеки.

— Тарас казав, що в цієї малої не життя, а повний треш. Просив, якщо вона не погодиться, не чіпати її. Бо, як він висловився, ця дитина витримала такий удар долі, що не кожен дорослий витримає.

Я нервово ковтаю. Все чудово розумію: втрата батьків — більше ніж достатньо у вісімнадцять, та ще й такої. Але ця мала мені потрібна.

Їду позаду, бо не хочу, аби вона мене помітила. Їхали ми недовго, дівчина звернула у шкільний двір. А я, проїхавши трохи далі, розвернувся та припаркувався так, щоб бачити шкільну стоянку. Мені цікаво, навіщо вона сюди приїхала.

Ми стоїмо, а Іван все не може витримати, все допитується, чого я чекаю тут? Що хочу побачити? А я мовчу.

Через пів години я побачив Емілію, яка котила наперед себе інвалідний візок, в якому сиділа жінка, а поруч йшла маленька дівчинка. З повним нерозумінням зиркаю на свого помічника.

— Іване, може поясниш, що це? Я тебе просив повну інформацію, а ти що мені знайшов? Хто ця жінка чи то дівчина у візку?

Мій підлеглий великими очима дивиться на мене.

— Чесно, Еріку, я не знаю.

— Тоді до вечора я хочу знати, хто це. А краще підійми справу по ДТП у криміналістів.

— Зрозумів. Прийняв. Виконую, — винувато кидає Іван і вже когось набирає телефоном.

Доки я спостерігаю, як дівчина допомагає жінці пересісти в машину, а потім складає візок та кладе його до багажника, мій підлеглий віддає комусь накази, називаючи імена батьків та тітки дівчини. Навіть вказує дату ДТП.

Про себе відзначаю, що він чудово вивчив інформацію, яку шукав.

Дівчина рушає, і я їду за нею. Довів її до самого дому, але, не зупиняючись, їду далі. Не хочу виказувати себе.

Виїжджаємо з кварталу, і я питаю в Івана.

— Як гадаєш, хто ця жінка в інвалідному візку?

— Ну, якщо взяти ситуацію з ДТП, батьки малої загинули, а тітка вижила. Отже, це вона і є.

— А мала поруч? — не відстаю, адже про це я теж подумав.

— А мала, напевно, донька тієї ж тітки, — видихає Іван. — Але це припущення. Хоча вже до вечора я розкопаю решту інформації. Те, що я тобі дав, це лише загальна інфа. Винен. Каюся.

— Гаразд. Проїхали.

Відмахуюся та веду машину до офісу. Тепер потрібно працювати.

Приїхавши в офіс, прошу секретарку приготувати мені каву та йду до себе. З голови ніяк не йде Емілія і те, що я побачив. Якщо це справді тітка дівчини, то тепер я почуваюся останнім кретином за свою різкість. Але все одно я не відпущу цю красуню зі свого життя. У ній щось є.

Секретарка принесла каву, і я беруся до справ. Переглядаю вимоги Йонаса щодо нашої співпраці. В мене майже все гуд, окрім декількох пунктів, серед котрих — мій статус розлученого. І цей пункт мене хвилює найбільше. Бо все інше в порівнянні з цим — дрібниці. Все інше вирішується запросто. А от знайти дружину, навіть фіктивну, буде не просто.