Глава 8

ЕРІК

Хапаю дівча за руку вище ліктя, чим змушую зупинитися. Вона налякано підіймає на мене погляд великих синіх очей. Мені ж найменше хочеться, щоб вона мене боялася, але ця мала повинна мене вислухати.

— Відпустіть. Негайно. — роздратовано, смикнувшись, наказує вона.

— Еміліє, заспокойся. — різко наказую, відпускаю її руку і суворо заглядаю в її очі. — Мені потрібно всього кілька хвилин твого часу. Невже так важко просто вислухати?

Вона відступає від мене і з недовірою дивиться мені в очі.

— Думаєте, я не знаю, навіщо ви тут? Ви ж прийшли, аби я повернула вам кошти за зіпсовану сорочку... — вона знервовано зволожує пухкі вуста і невдоволено продовжує. — Якщо чесно, я навіть подумати не могла, що ви такий ниций. — Вона починає ритися у своїй сумочці, щось шукаючи. — Я поверну вам кошти. Для цього не потрібно було приходити сюди та доводити все до абсурду.

— Еміліє, заспокойся. Мені від тебе нічого не потрібно. І тут я не тому, що мені від тебе потрібні кошти за зіпсовану сорочку.

Дівчина перестає ритися у сумочці і підіймає на мене спантеличений погляд.

— Тоді навіщо ви тут? Аби повідомити, що ви все можете і якщо я вас не послухаю, то мене відрахують з інституту? Ви ж за цим сюди прийшли?

— Еміліє, так, я це сказав, але не маю цього на меті. Мені потрібна лише співпраця з тобою... — намагаюся бути терплячим, бо почуте дуже не подобається мені, навіть при тому, що це правда.

— Чому саме я? — зухвало питає дівчина і закладає руки на грудях.

— Тому, що ти одна з найкращих. А мені аби хто не потрібен.

— Такий собі аргумент, — фиркає дівчина і, оминувши мене, подається до свого робочого столу й присідає у крісло. Її відвертий погляд стрибає на мене, а голос звучить холодно. — Назвіть хоча б одну причину, через яку я повинна погодитися на вашу пропозицію... Та врахуйте той факт, що я з живими перекладами не працюю.

Прикипаю пильним поглядом до зухвалого дівчати. Сам собі дивуюся: чим довше я з нею спілкуюся, тим більше хочу, аби вона працювала у мене. Хоча останнє її прохання спантеличило мене.

— Чому ти не працюєш з живими перекладами?

— Тому, що немає такої змоги. — відмахується вона й нагадує. — Ви не назвали мені причини...

— Тому, що це буде взаємовигідно. — надто впевнено відповідаю.

— Звучить якось не дуже переконливо, Еріку Антоновичу. Вам не здається?

Кліпаю. Я шокований упевненістю цього дівчиська та вмінням поводитися незворушно. На її слова мовчу, пильно дивлячись на неї. А вона поводиться наче безстрашна, теж відверто дивиться на мене. Оце так екземпляр.

— Ну, гаразд, припустимо, я погодилася... — першою порушує паузу Емілія. — Ким я буду працювати у вас? Перекладачем? Чи, може, ні?

Нервово ковтаю і з хвилину мовчу, а тоді вирішую сказати правду.

— Обидва варіанти.

Я гадав, вона зірветься та піде, але вона надто впевнено дивиться в мої очі. Вона лідер. У неї мертва хватка. Я відчуваю це інтуїтивно і тепер іще більше зацікавлений, аби вона залишилася працювати у мене. Мені така, як вона, потрібна. Мені подобається її сірий, цікавого покрою костюм. Він наче діловий, але разом з тим надто екстравагантний. Взуття на високій шпильці додає їй лоску. Вона в цьому образі не скидається на просту офісну працівницю. І її місце явно не тут.

— Який другий варіант? — сухо цікавиться дівчина, примружившись.

Дивлюся на зухвалу красуню згори вниз і цілком серйозно відповідаю.

— Другий варіант дізнаєшся, коли погодишся на перший.

— Ага. Не діждете. — фиркає вона і підіймається. — Я пікантні послуги не надаю.

Вона хоче оминути мене, але я перегороджую їй дорогу і суворо звертаюся до неї.

— Мала, охолонь. Годі упереджень. Чи ти гадаєш, я не знаю, куди прийшов? Я за всіх покидьків відповідати не можу, але сам чітко розумію, що і де шукати. Тож якби мені потрібні були пікантні послуги, я б шукав їх деінде. І вже повір, до тебе за такими послугами не звертався б точно.

— Чому? Невже не дотягую? — зухвало питає вона.

— Ні. Послуг таких не надаєш. — відмахуюся. Виймаю з кишені візитку і кладу її до верхньої кишені піджака дівчини. — У тебе доба на подумати. Чекаю у середу о дев’ятій у своєму офісі...

— Я не прийду. — холодно випалює дівчина.

— Тоді чекай у гості. — розвернувшись, йду з кабінету цієї зухвалої перчинки.

Не знаю, яке вона прийме рішення, та, судячи з нашої нелегкої розмови, навряд чи воно буде на нашу користь.

Йду до директора цього бюро — пора забирати свого помічника та повертатися у свій офіс. У мене купа справ. А тут я вже все вирішив. Тепер чекатиму. Щиро сподіваюся, мала почула мене. Прикро, що був змушений вдатися до погроз, бо ця крихітка — міцний горішок, що іще більше приваблює мене. Такі вередулі мені справді іще не траплялися.