Глава 7

ЕМІЛІЯ

Вриваюся в кабінет свого директора і зупиняюся, адже він не один. Розгублено кліпаю і спантеличено звертаюся до нього.

— Тарасе Ярославовичу, вибачте. Але мені терміново потрібно з вами поговорити...

— Еміліє Ярославівно, ви вже домовилися з Еріком Антоновичем? — питає він у відповідь.

— Ні, — лиш відмахуюся.

— Чому? — хмуриться мій шеф.

— Я хотіла про це порозмовляти з вами. Але наодинці.

— Еміліє Ярославівно, я зараз зайнятий. Невже це не може зачекати?

Я нервово кліпаю. Усвідомлюю, що я так поводитися не повинна, та стримуватися не в силах.

— Це не може чекати, Тарасе Ярославовичу.

Чоловік пильно дивиться на мене з хвилину. Він, напевно, про все здогадався, я це зрозуміла з його відповіді.

— Еміліє, наполегливо раджу тобі домовитися з Еріком Антоновичем.

Нервово ковтаю, розумію, що від мене вже нічого не залежить. Мою долю вже вирішено цими людьми. Серце калатає, мов навіжене. Я не можу залишатися без роботи, але й маніпулювати собою не дозволю. Я обов’язково щось вигадаю, але погоджуватися на це божевілля наміру не маю.

Ще з хвилину стою, опановуючи емоції. Вагаюся, та розумію, що я у пастці. Я не можу погодитися на співпрацю з цим чоловіком, якого в п’ятницю облила кавою. Він точно небезпечний. І я не можу собі дозволити ризикувати ані собою, ані тіткою, а тим більше малою.

Нервово зволожую вуста, пильно зиркнувши на свого шефа.

— Щасливо залишатися, Тарасе Ярославовичу. Я від сьогодні у вас більше не працюю. Тож пошукайте для Еріка Антоновича когось іншого. Заяву залишу у своєму кабінеті. Щасливо залишатися!

Розвернувшись, покидаю кабінет.

— Еміліє, негайно поверніться! — волає мені у спину шеф, та я не збираюся його слухати. Я не ув’язнена, я вільна робити, що вважаю за потрібне, тим більше, що я вже практично звільнена.

Повертаюся у свій кабінет і знову налітаю на цього Еріка, одразу опинившись в його обіймах.

— Обережно, мала. Ти ледь не знесла мене. Куди ти так несешся?

Дивлюся на чоловіка і відчуваю, як сироти виступили на шкірі. Кліпнувши, намагаюся звільнитися з його обіймів, але він не відпускає. І від цього мені страшно.

— Відпустіть, — тихо прошу.

Я здивована, адже він виконує моє прохання й одразу звертається до мене.

— Еміліє Ярославівно, ми не договорили. Я хотів би обговорити з вами умови нашої співпраці. Але, звісно, не тут.

Відступаю від чоловіка, нервово ковтаючи. Його чорні очі лякають мене.

— Еріку Антоновичу, ніякої співпраці не буде. Тож, будь ласка, залиште мій кабінет.

Напевно, мої слова звучать зухвало. Але я не хочу здаватися милою заради того, аби дозволити комусь їздити на мені або ж танцювати під чужу дудку. Звісно, я не в тій ситуації, щоб дозволити собі таку поведінку, але прогинатися під усіх не збираюся.

Оминувши чоловіка, йду до столу та дійти не встигаю, бо за спиною чую.

— Еміліє Ярославівно, ви хоч уявляєте, що з вами зробить ваш шеф, коли дізнається, як ви собі дозволяєте спілкуватися з клієнтами?

Різко розвертаюся і не менш зухвало заявляю.

— Нічого не зробить. Я вже хвилин п’ять, як тут більше не працюю, — нервово ковтаю і з іронією прошу. — Тож, Еріку Антоновичу, будь ласочка, залиште мене. А якщо у вас виникли якісь питання, ви можете обговорити їх з Тарасом Ярославовичем.

Сідаю за стіл і, смикнувши аркуш та ручку, А4 беруся писати заяву на звільнення. Страшенно нервую, бо бачу, як чоловік наближається до мого столу. І поводиться так, наче не чув моїх слів.

— Еміліє Ярославівно, наполегливо не раджу мірятися зі мною силою. Наші сили далеко не рівні. Ти зараз залишишся без роботи. А можеш ще бути виключена з інституту. Тож добре подумай, перш ніж робити дурниці.

Всередині мене все кипить. Ледь придушую у собі бунт, змішаний з люттю. Мовчки дописую заяву, а тоді, кинувши ручку на стіл, підіймаюся. Забираю телефон і пильно заглядаю в очі чоловіка. Напевно, з хвилину у нас триває протистояння, і мене таки понесло. Переходжу на «ти».

— Вирішив залякати? Перекрити повітря? — мій голос тремтить, але я не спиняюся. — І все через що? Через брудну сорочку. Скільки вона коштує? Скільки? Що через неї ти вирішив зламати мене? — не можу стримати емоцій та сліз, які стоять в очах. — Чому ти мовчиш? Скажи, скільки, я все поверну.

Він мовчить, примружившись, пильним поглядом буквально пропалює мене. А я, не витримавши цієї мовчанки, холодно кидаю.

— Роби, що хочеш. Але я працювати на тебе не буду. І навіть якщо тобі вдасться мене зламати... — замовкаю. Нервово ковтаю й додаю. — Я ніколи не працюватиму на тебе.

Рушаю вперед. Мені пора їхати. Я тут більше не працюю, і, відповідно, робити мені тут нічого. Потрібно шукати інше місце праці. Тільки для початку ще потрібно розминутися з цим паничем у дуже вузькому проході.