Глава 6

ЕМІЛІЯ

З самого рання в мене гонитва. Відвезла на зачіску Олесю, потім, повернувшись додому, допомогла зібратися Ані. Сама вже збиралася та приймала душ на ходу. Вже вийшовши з будинку, була змушена повернутися, бо забула переклад, який маю сьогодні віддати. І ось нарешті виїжджаємо з дому.

По дорозі забрали Олесю, яка не може намилуватися собою у дзеркалі, адже їй справді личать кучері. Біляве диво, а не мала. Теж зиркаю на неї в дзеркало заднього виду.

На під’їзді до школи забираємо у квітковій крамниці ще тиждень тому замовлений букет, і от нарешті зупиняємося біля школи.

Мала терпляче чекає, доки я розкладу інвалідний візок та допоможу її матері перебратися з машини у нього.

От і все, Аня спритно пересіла у візок. Вона вже навчилася переміщатися з машини у візок практично без моєї допомоги.

Везу тітку до батьків, що стоять осторонь, і залишаю її на кращу подругу Ані. Мені ж потрібно їхати в бюро перекладів. А тепер головне — не запізнитися, бо ж їхати в інший кінець столиці. А враховуючи, що сьогодні у всіх школах перше вересня і ще й час пік, то мені доведеться їхати в об’їзд.

До офісу я приїхала рівно о десятій. Схопила документи і помчала всередину в надії, що шеф не спіймає мене на гарячому. Тарас Ярославович страшенно не любить запізнень. Сподіваюся, він не дуже кричатиме.

Входжу в офіс, а Люся, що йде з кавою, махає мені рукою, аби швидше бігла у свій невеличкий кабінет. Що я й одразу зробила. Кладу теки на стіл і одразу падаю у крісло. Видихаю. Як же я втомилася. Вже додому хочу. А шеф учора телефонував, попереджав, що має для мене важливу справу. Не знаю, що там вигадав Тарас Ярославович, але через дві години я повинна забрати Аню та малу додому.

Тільки встигла розслабитися, як у двері стукають. Дозволяю увійти і дещо спантеличена, адже в мій кабінет входить шеф, але не сам. Позаду нього йде чоловік. Я не можу повірити в те, що бачу. Розгублено кліпаю і розумію, що це той самий чоловік, якого я в п’ятницю облила кавою. Ні. Тільки не це. Як він мене знайшов? Зустрівшись поглядом з цими нереальними очима, опускаю повіки. Мені соромно.

— Доброго дня, Еміліє Ярославівно! Переклад готовий? — на ходу цікавиться шеф.

— Так, — лиш тихо і, піднявшись, посуваю теки з перекладом на край столу.

— Це чудово! — діловито кидає він і, забравши теки, пильно зиркає на мене. — Еміліє Ярославівно, познайомтеся — це Ерік Антонович...

Я таки підіймаю погляд і зустрічаюся з практично чорними очима привабливого чоловіка з надто серйозними рисами обличчя. А мій директор, щось бамкнувши, що, типу, він залишає нас, бо мій гість має до мене приватну розмову, йде.

Я шокована тим, що відбувається. Мені страшно залишатися з цим чоловіком наодинці. Не розумію, чому він тут? Невже він знайшов мене, аби помститися мені за пролиту каву?

Чоловік підходить ближче і, зупинившись біля мого столу, вітається.

— Доброго дня, Еміліє Ярославівно! — він простягає мені руку. — Приємно познайомитися. Як вам уже казали, Ерік Антонович.

Намагаюся зібратися до купи, бо в мене все одно виходу немає. Звідси ж не втекти.

Несміливо кладу свою руку в руку чоловіка, а він, розгублено стиснувши її, відпускає. Я мовчу. Не хочу казати, що мені приємно з ним познайомитися, бо насправді це не так. Тому не збираюся вдавати з себе налякане дівча. Підіймаю погляд і, заглянувши в чорні очі чоловіка, впевнено звертаюся до нього.

— Присідайте, Еріку Антоновичу, чим можу бути вам корисною?

Чоловік надто відверто дивиться на мене і, наче не чує мене, продовжує стояти. Я ж присідаю у крісло, бо стояти важко, а нервова напруга лише посилюється.

— Еміліє Ярославівно, справа в тому, що мені вас порекомендували як хорошого перекладача з усних перекладів. Я хочу скористатися вашими послугами.

Спантеличено кліпаю. Я шокована такою заявою. Тому, звузивши зіниці, питаю.

— Хто вам таке сказав?

— Не важливо, — відмахується він і ставить мене до відома. — Тож уже від сьогодні ви працюватимете у мене особистим перекладачем.

Мої очі стають мов п’ять копійок, а всередині мене закипає бунт. Якщо цей чоловік думає, що може ось так легко втручатися в чуже життя, то він дуже помиляється.

— Вибачте, Еріку Антоновичу, цього не буде. Я не працюю з живими перекладами. Тож мені дуже шкода...

— Еміліє Ярославівно, ви, здається, не зрозуміли. Я не питав вашої згоди, я поставив вас до відома.

А мені до лампочки, що ти там питав чи казав. Ти мені ніхто. Обурююся в умі, але в голос кидаю інше.

— Перепрошую, — і, вставши з-за столу, йду зі свого кабінету.

Мені не хочеться вірити, але, здається, Тарас Ярославович мене солідно підставив. І я йому цього не вибачу. Це реальна підстава, знаючи мою ситуацію. Він знає, як мені нелегко... Хоча кому яке діло до чужої біди.