Глава 5

ЕРІК

Переговори закінчилися. З німецькою делегацією ми проговорили всі можливі нюанси нашої співпраці вже з жовтня. Але до того моменту, я повинен бути одруженим. Це обов’язкова вимога. Йонас не хоче робити винятків із своїх вимог. Вони в нього однакові для всіх партнерів.

А я ще ненормальний взяв та ляпнув, що маю серйозні стосунки. І де тепер мені їх взяти ті серйозні стосунки? І найбільша проблема — де взяти ту, яка б зіграла роль тієї, з якою у мене ці стосунки? Це ж має бути не просто гламурна фіфа, це має бути серйозна особа, яка не викидатиме дурниць та не буде соромити мене.

В голові перебираю знайомих, які б підійшли на роль моєї фіктивної дружини, а що іще важливо — аби вони погодилися на таку аферу.

З хвилину мізкую, і в моїй голові спливає образ вчорашньої дівчини з вокзалу. Це, звісно, божевілля, але це варіант. Тільки тепер мені потрібно з нею зустрітися. Вона наче працює перекладачем. Отже, це теж мені знадобиться. Ця крихітка тямуща, що мені дуже імпонує, і вона як ніхто інший підійде на роль моєї фіктивної дружини.

Отже, мені потрібно завітати у цю компанію і потрапити на прийом саме до цього дівчати.

Набираю Івана, і коли він знімає слухавку, одразу вантажу його своїм проханням. Він обіцяє все владнати та відзвітувати.

Я, склавши всі теки на столі, терпляче чекаю дзвінка від свого помічника. Минуло пів години, і я не витримую. Сам знову набираю підлеглого.

— Іване, ти що, забув?

— Ні, Еріку, каюся. Забалакався телефоном. Власник цього бюро — мій хороший армійський товариш, сто років не бачилися. Коротше, у понеділок на десяту можете під’їхати. Запис до цієї красуні вам гарантовано.

— Спасибі! — видихаю. Прощаюся з підлеглим і кладу слухавку.

Тепер можна їхати додому. Телефонувати Руслану, Миколі та Кирилу, хай беруть своїх дружин. Сьогодні у нас вікенд на яхті. Можу собі дозволити розслабитися після насиченого тижня та ще й робочого вихідного дня.

Хапаю піджак та телефон і покидаю офіс. Досить на сьогодні справ. Тим більше, що Вікторія обіцяла прихопити на яхту своїх незаміжніх подруг. Отже, на мене чекають розваги.

Йдучи додому, я вже подумки на відпочинку. Відпустив ситуацію до понеділка. Зараз хочу відірватися та забутися. В реальність вже повертатимусь завтра ввечері.

Час за відпочинком минув з космічною швидкістю. Я чудово провів вихідний з однією з подруг Віки. Єва — чудова дівчина, та, на жаль, не для серйозних стосунків. Зрештою, вона сама цього не приховувала. Вона в житті шукає розваги. І серйозні стосунки в даний момент їй не потрібні.

Повернувшись додому у вечір неділі, я, прийнявши душ, буквально провалився у сон.

Ранок понеділка почався з перших променів сонця. Вранішня пробіжка, душ, потім сніданок. Чистий одяг, година у кабінеті — і ось я з текою фальшивих документів їду у бюро перекладів. Мене супроводжує Іван. Він вже телефонував своєму товаришеві. Нагадав про обіцяну ним зустріч з Емілією. Але перед цим ми повинні зайти до нього в кабінет.

Що ж, треба то треба.

Отож, приїхавши в офіс, я з Іваном, йдучи до кабінету директора цього бюро, поглядом поміж працівниць шукаю дівчину з вокзалу, та, схоже, її тут поки немає. Вже навіть починаю сумніватися, чи точно це те бюро, де вона працює.

Про свої побоювання мовчу, адже ми входимо в кабінет того самого армійського товариша Івана. До десятої залишається п’ятнадцять хвилин, і я чомусь страшенно нервую.

Тарас Ярославович люб’язно вітається, одразу пропонує нам каву, та ми відмовляємося. Тоді чоловік, запропонувавши нам присісти, цікавиться, з яким проханням ми до нього завітали.

Беруся відповідати я, бо ж Іван не в курсі.

— Тарасе Ярославовичу, мені потрібен перекладач з німецької. Переклади не тільки документів, а й виїзні. І для цієї справи мені потрібна одна з ваших працівниць.

— Хто саме? — уточнює чоловік за червоним столом.

— Емілія Ярославівна Коробко.

— Тільки не вона, — одразу заперечує Тарас Ярославович. — Оберіть собі когось іншого.

— Мені ніхто інший не потрібен, — категорично відмовляюся і ставлю чоловіка перед фактом. — Мені потрібна саме ця дівчина.

— Емілія Ярославівна перекладами на виїзд не займається, — сухо ставить мене до відома директор дівчини.

Мене це починає бісити. Я не звик, що мені відмовляють, ще й у такому тоні.

— Невже Емілія некомпетентна в усному перекладі?

— Компетентна. Вона одна з найкращих. Так можна сказати — профі у цій справі, — видихає чоловік. — Але у зв’язку з сімейними обставинами вона не може цього робити. Тому наполегливо раджу обрати когось іншого.

Я пильно зиркаю на Івана. А він, зрозумівши мене з погляду, одразу звертається до свого товариша з проханням.

— Тарасе, можна тебе на кілька слів?

— Так. Звичайно.

Іван та Тарас виходять, а я залишаюся чекати. Нерви здають. Здавалося, що може бути простіше, ніж найняти перекладача. Але тут така дилема. Якщо чесно, я не розумію категоричності директора цього бюро. Він, схоже, не розуміє, з ким спілкується.