Глава 4

ЕМІЛІЯ

Після вечері я допомогла підготуватися Ані до сну, а потім возилася з вередулькою Олесею. Нарешті, залишивши їх удвох, я подалася прибирати кухню.

Впоравшись з роботою, теж приготувалася до сну, але спати іще не можу. Маю важливий переклад. Він чималий. І повинен бути готовий на ранок понеділка.

Тому потягла зі собою ноутбук у ліжко, а за ним усі свої блокноти, словники, телефон та ручку.

Не знаю, скільки працювала, намагаючись прогнати видіння з вокзалу, як до мене причалапала Олеся, тягнучи свого гуся по підлозі. Напружено зиркаю на неї.

— Олесь, щось трапилося?

— Ні. — вона опускає голову. — Просто мама вже заснула, а мені ще зовсім спати не хочеться. Можна я залишуся з тобою?

Набравши повні легені повітря, видихаю та одразу відкладаю ноутбук убік. Не можу я відмовити цій малій привереді.

— Звісно, можна, моя хороша. Іди до мене.

Мала з недовірою підіймає очі і з вдоволеним личком мчить до мене. Обіймаю її і посуваюся на ліжку. А вона розумними оченятами заглядає в мої очі й питає:

— Я, напевно, завадила тобі? Ти ж працювала?!

— Це не страшно. — заспокоюю її і цілую у маківку.

— Тоді полежи зі мною, — просить вона. — А ще розкажи казку про красивого принца та бідну дівчину.

— І де ж я тобі стільки казок наберу, про принца та бідну дівчину? — зітхаю я. Запити малої кожного разу однакові. Я розумію, що у вісім років хочеться казок та дива, але моя фантазія уже закінчується.

— А ти придумай. — навіть не замислюючись, випалює мала.

Посміхнувшись, хмикаю.

— Добре тобі казати, мала вредіна. А в мене думалка вже закінчується. Хоча...

В уяві одразу повстає красень з вокзалу. Високий, красивий, підкачаний. З чорним, мов ніч, волоссям, мужніми рисами, тільки все псує отой фатальний момент. Ну як я могла не помітити такого Аполлона? Ну гаразд, я бігла з тисячами думок про справи, в мене ж мала в понеділок до школи йде. І все на мені. Ще й пігулки потрібно було у волонтерів для Ані забрати. А він куди дивився?

— Мілен, ти де зависла? — гукає мене мала.

— Не Мілен, а Емілія. — виправляю її.

Олеся кілька разів кліпає і просить:

— Ну можна, я називатиму тебе Мілен? Це ж красивіше, ніж Емілія...

— Це ти таке вигадала. — кидаю на її слова.

— Ну, будь ласка. — просить вона.

— Ну, гаразд, — погоджуюся, — але тільки вдома.

— Ура! Дякую! — тішиться вона та цілує мене у щоку.

Я спантеличено дивлюся на неї, а вона, кліпнувши, просить:

— А тепер казку про принца розкажи.

— Окей. — зітхаю. — Слухай. — дозволяю собі сьогодні пофантазувати зі собою і з тією пікантною ситуацією, що трапилася зі мною на вокзалі. — Отож, жила-була одна дівчина. Так сталося, що залишилася вона у цім світі одна з тіткою та малою сестричкою. Все ніби й добре було, доки не сталася одна подія в останній день літа...

— А як звали ту дівчину? — не вгамовується Олеся.

Думала я недовго.

— Мілен.

— О, як я тебе називаю, — тішиться вона. — І, що ж сталося в останній день літа..? — Олеся не дає мені відповісти, зиркає на мене великими очима і зауважує: — Постривай, це ж сьогодні?! Сьогодні був останній день літа...

— Сьогодні. — погоджуюся я і вирішую бути трішки обережнішою з цією малою розумницею. — Отож, бігала Мілен у справах. Втомилася. Вирішила трохи перепочити та зробити собі каву в автоматі. Сказано — зроблено. Біжить вона з тією кавою сходами, як раптом наштовхнулася на красивого принца. У білій сорочці та чорному діловому костюмі, але сорочка у принца була білою до зіткнення. Кава зі стакана дівчини забруднила її...

— А принц дуже розсердився на Мілен? — перебиває мене Олеся.

— Дуже.

— Кричав?

— Трохи.

— А далі, що було? — не терпиться малій.

— А далі дівчина втекла.

— І, що, це кінець казки? — бунтує сонна Олеся. — Я таку казку не хочу.

— А яку хочеш?

— Хочу продовження.

Набираю повні легені повітря, кілька секунд мовчу і продовжую свої божевільні фантазії.

— Втекла Мілен від принца, але вже дуже вона зачепила його. Сподобалась йому. І доки вона намагалася не думати про цей випадок, принц знайшов її.

— І принц забрав Мілен з собою?

— Так, принц забрав дівчину з собою. — погоджуюся. Мала сама закінчила казку.

— І жили вони довго та щасливо. — шепоче вона, обіймаючи мене.

— Так і було. А на цьому слові бувайте здорові і лягайте спатоньки. — сміюся.

— Ага. — бурчить, дрімаючи, мала. — Але завтра ти мені все в деталях розповіси.

— Добре. — обіцяю і накриваю малу ковдрою. Бо вона вже засинає, обіймаючи свого гуся.

Дочекавшись, доки вона засне, встаю з ліжка. При тім, що вже пізно, мені потрібно працювати, але з голови ніяк не йде той привабливий незнайомець. Звісно, шукати він мене, як у казці, не буде. Хоча розізлився він на мене добряче. Але ж я ненавмисно.