Глава 3

ЕМІЛІЯ

На вулиці вже вечоріє. Я вже нарешті вдома. Навіть вечерю встигла приготувати. Але з голови ніяк не йде сьогоднішній момент з вокзалу. Я не хотіла облити того чоловіка кавою. Просто так вийшло. Миючи посуд, зітхаю. Мені дуже соромно. Можу тільки уявити, що цей чоловік про мене подумав. Мені дуже прикро.

— Мілен...

Я здригаюся, і тарілка, вислизнувши з моїх рук, летить на підлогу та з дзенькотом розбивається. Невдоволено оглядаюся на свою двоюрідну сестричку і буквально киплю від люті.

— Олеська, я тебе приб’ю. — повільно знімаю гумові рукавички і, кинувши їх поруч з мийкою, йду до малої. — Скільки разів тобі говорити, — я Емілія. Мілен — це зовсім інше ім’я. Що ти собі вигадала?

— Тоді будеш Мількою. — кривиться мала, показуючи свою посмішку. В неї вчора випав зуб, тому вона така кумедна. Стримую посмішку і кидаю: — А ти будеш щербулькою.

Очі Олесі враз стають великими, і вона, обіймаючи свого гуся-обіймуся, невдоволено шипить.

— Я тебе лагідно, красивим іменем називаю, а ти злюка. Обзиваєшся. Не люблю тебе.

Вона, розвернувшись, йде, але я знаю, що Олеся здаватися не любить. Тому зараз відійде на безпечну відстань та віддасть мені словесної здачі.

Я не помилилася. Мала розвертається і починає:

— Мілька-дулька. Мілька-дулька.

Кричить і втікає з будинку. Я наздогнала її у прихожій. Схопивши, притискаю до себе і несу назад у будинок. І по дорозі цілую її в щічки, лоб, очі, бо Олеся у нас дуже гидлива. Вона страшенно не любить, коли її цілують. Я ж її цілую навмисно, а вона пищить, наче її ріжуть.

— Мілька, пусти. Бо якщо ні, то я тобі зеленки в шампунь наллю, будеш зелена, як Фіона, ходити.

Від погроз малої мене пробиває на сміх. Відпускаю її, а вона, відступивши від мене, витирає обличчя руками, чим ще більше смішить мене.

— Що ти ржеш, як коняка. Тьху на тебе. — плюється вона і, розвернувшись, йде від мене.

Дивлюся їй услід і таки питаю:

— Олесь, ти чого приходила?

— Вже нічого. — відмахується вона, тупаючи ногами по дерев’яних сходах і підіймаючись на другий поверх.

— Еміліє!

Чую, як кличе мене з другого поверху тітка. Йду і собі нагору, напевно, мала приходила покликати мене. А тепер он образилася.

Піднявшись до тітки, яка сидить на балконі за комп’ютером, зупиняюся поруч, а от Олеся, демонструючи образу, подалася до себе.

— Ань, щось трапилося?

— Принеси мені ті пігулки, що ти сьогодні привезла. — просить вона і, зітхнувши, додає. — Пора продовжувати їх пити, доки вони є. Без них ніяк. Без них я зовсім овоч. А працювати потрібно. Ми мусимо наскладати коштів на операцію. — вона на мить замовкає, а тоді, заглянувши мені в очі своїми великими красивими очима, й додає. — Не хочу бути тягарем ні тобі, ні доньці.

Повертаю інвалідне крісло з тіткою до себе і присідаю біля неї та беру її руки у свої.

— Ань, припини, — зірвано прошу. — І не смій вішати носа чи здаватися. У нас все вийде. І ти мені ніякий не тягар.

— Ага. Розкажи мені, — кліпає вона голубими очима, повними сліз. — Твої однолітки он відпочивати їздять, з хлопцями зустрічаються, а ти, мов приречена, возишся зі мною та з донькою.

— Ань, припини! — суворо наказую. — Чи ти думаєш, я б змогла жити без вас..? — стримую сльози і вперше за три роки кажу правду. — Коли ти після аварії балансувала між небом і землею, я молилася, щоб ти вижила. При тому, що знала, що ти можеш залишитися прикованою до ліжка. Ти потрібна малій. І ти не маєш права здаватися... Чула?! Ти і так зробила неможливе. Ти сидиш, працюєш, а лікарі на це шансів не давали...

— Еміліє, але ми продали все, що в нас було... — правдиво нагадує тітка.

— І дідько з ним. Заробимо ще, головне, щоб ти на ноги стала.

Анна схлипує і обіймає мене, притиснувши до себе.

— Як добре, що ані ти, ані Олеся в той фатальний день не поїхали з нами... — зірвано шепоче вона.

Я ж обіймаю її, вставши на коліна, і тихо прошу:

— Ань, досить. Не потрібно вертатися назад.

— Я знаю, — зірвано шепоче вона. — Але цей момент ще й досі стоїть перед очима. Так ніби це було щойно.

— Тобі до психолога потрібно. — заглядаю в очі тітки.

— Нема в нас коштів на психолога, моя дівчинко. Я якось сама впораюся.

— Ми щось придумаємо. — тихо видавлюю.

Аня ж у мене ще зовсім молода. Красива, а доля її так жорстоко покарала. Після ДТП від неї пішов чоловік. Я тоді гадала, що малу заберуть від нас. Але, на щастя, втрутився партнер батька, дядько Роман, і малу залишили.

Здригаюся, бо до мене зі спини тулиться Олеся. Оглядаюся на неї, а вона, дивлячись на мене, тихо шепоче:

— Пробач, будь ласка!

Пригортаю її до себе, а вона одразу наказує:

— Тільки не цілуй мене.

Підіймаюся і беру малу на руки.

— Не буду. — переводжу погляд на її матір. — Ань, поїхали на вечерю.

— Ага... — сміється моя щербулька. — У нас сьогодні на вечерю розбита тарілка, — хихоче вона.

Жартуючи, йдемо до ліфта, який нам встановили пів року тому, бо раніше мені доводилося тітку на собі вниз зносити. То тепер я кайфую.