Глава 1

ЕРІК

Спускаючись сходами у зал очікувань, я залип в телефоні, оглядаючи, як ідуть справи на біржі. Отямився я на сходовій клітці, і коли на моїй сорочці опинилася гаряча кава та коричнева пляма. Здригаюся від того, що кип’яток обпік шкіру. Підіймаю погляд і зустрічаюся з великими синіми очима, які налякано дивляться на мене.

Переді мною стоїть дівчисько в джинсовому комбінезоні, короткому топі під ним, білим рюкзачком на плечі та високих білих кросівках при літній спеці. В руці вона тримає паперовий стаканчик, в якому лише половина напою, бо решта через її необережність опинилася на мені.

Білява красуня з гулькою на голові та сонцезахисними окулярами поверх волосся кліпає. І, дивлячись на руду пляму на моїй білесенькій сорочці, не чітко кидає.

— Вибачте. Я не хотіла...

Лють за секунду закипає у мені. Наші погляди зустрічаються, бо контролювати себе не можу. Дівча відступає від мене і ще раз налякано шепоче.

— Пробачте.

А тоді, миттю оминувши мене, вона подається сходами на другий поверх. Розвертаюся, проводжаючи її поглядом, і не своїм голосом волаю.

— Негайно повернися!

На мене здивовано дивляться перехожі, а дівчина від мого крику лише втікає іще швидше.

Біля мене наче виріс, з’явився мій особистий помічник.

— Шеф, що трапилося? — стурбовано питає високий кремезний блондин.

— Іване, а ти не бачиш? — розводжу руки, де на животі красується пляма, яка розпливлася.

По міміці свого помічника все розумію, він, як і я, в шаленому захваті.

— Хто це зробив? — роздратовано питає він.

— Вона втекла, — шиплю і холодно наказую. — У мене через двадцять хвилин зустріч. А у тебе десять, щоб привезти мені чисту сорочку.

— Зрозумів, — видає мій помічник і вже когось набирає телефоном.

Я ж, прикриваючись текою, йду вниз. Доки спускаємося вниз, Іван заявляє.

— Шеф, не нервуйте. Зараз сорочку привезуть...

— Це добре, — перебиваю його. — Тут, на вокзалі, є камери, пошукай на них блондинку у джинсовому комбінезоні... — пильно зиркаю на Івана і додаю. — До вечора я хочу мати всю інформацію на неї.

— Це вона вас..? — примружившись, цікавиться Іван.

— Вона.

— Зрозумів, шеф, — кидає мій помічник і просить. — Ходімо поки до машини. А я зараз все владнаю.

Я нервую. Адже переговори з німецькою делегацією для мене дуже важливі. Я на цю зустріч чекав ледь не пів року. А якась необачна дівуля ледь все не зіпсувала. Добре, що є ще трохи часу. Тільки я страшенно нервую, ану ж чисту сорочку не привезуть вчасно.

Не можу заспокоїтися, тому іще раз звертаюся до свого помічника.

— Іване, подбай, щоб одяг привезли вчасно, бо тоді...

— Шеф, все буде добре. Не варто нервувати. У мене все під контролем.

Видихаю. Це справді так. Іван ще за десять років жодного разу мене не підвів.

— Ходімо до авто, — просить він.

Йду за ним. Злий на весь світ. Страшенно не люблю такі казуси, і мене бісить, коли все йде не за планом.

Виходимо на вулицю. І я зупиняюся на сходах, бо бачу, як дівча у комбінезоні зачиняє дверцята червоного авто та йде до керма.

— Іване Максимовичу, он вона, — вказую поглядом у бік дівчини.

— Зупинити її? — одразу питає він.

— Ні. Хай їде, — відмахуюся, спускаючись сходами. — Зараз це буде зайвим і часу немає. Але до вечора я маю знати про неї все. Хто вона? Де живе? З ким? Всі медичні дані... Де навчається, чи працює, і взагалі вся інфа на неї має бути у мене.

— Зрозумів, шеф.

Сідаю в машину і вимушений чекати. Пролита на мене кава має жахливий запах. Як люди можуть таке пити? І ще й носитися з цією гидотою, мов погорілі. Куди вона так бігла? Як можна бути такою роззявою?