Розділ 7

Аліса

Довго не вийде відсидітися. На роботі перебуваю як-ніяк. Навіть чую, що мене кличе адміністратор, розривається прямо.

Ну все! Зараз отримаю.

Колишній бос, напевно, поскаржився за відповідку морозивом. Адже сам напросився гад! Не я ж до нього чіплялася.

Взагалі-то я спокійна дівчина. Але цей Назар ... доводить до сказу! Так і показує, що моє життя і підошви на його черевиках не варте. Хочу допоможу, хочу розтопчу.

А мені що? Кидатися на його панську шию.

Дзуськи йому принесу на великій таці!

- Алісо, де тебе носить? - адміністратор кричить на мене.

Готуюся до найгіршого. Голову у плечі втискаю. Зараз-зараз мені скажуть про скаргу. Ненавиджу гидкого колишнього боса.

- Затримали відвідувачі, - на ходу вигадую виправдання.

- Треба працювати швидше, - з докором прилітає у мене. - Людям сісти ніде. А на твоїй частині залу вільний стіл неприбраний. Там навіть таця чомусь валяється!

Вдивляюся у зал і знаходжу той самий стіл ... Назара немає. Не поскаржився, отже. Просто випарувався, як і з’явився.

Фуух! Пронесло-о-о.

- Алісо? Чому ти радієш? Іди, кажу. Мені ніколи за вами бігати і нагадувати!

Мене виштовхують у зал, але я вже не боюсь. Настрій різко у гору пішов. Діставати ніхто не буде, тобто, колишній бос. І пхати свій ніс, куди його не просять. За моїми відчуттями, немов зникла похмура хмара. Небо стало світліше і просторіше.

Після зміни, Тоня частково руйнувала картину з безхмарним небом.

- Алісо, ти думаєш, що робиш? Чи не стане просто так приходити до тебе Діїв!

- Це я і сама зрозуміла, - погоджуюся, киваючи. - Він хотів від мене послугу. А натомість, проблеми вирішити.

Тоня підходить до дверей роздягальні, крутить головою.

- Дивлюся, щоб ніхто нас не підслуховував, - починає говорити тихіше, і мені показує не кричати. - А раптом кримінальну послугу? Через тебе когось усунути, наприклад…

Бррр ... Холодок по спині пробігає.

- Ні-ні. Назар не схожий на бандита. А якби і так, то навіщо багатію брати на справу дівчину без досвіду? Затягнути у віп-кімнату клубу віриться більше.

- Припустимо, - зсовує брови Тоня, намотуючи світле пасмо волосся на палець. - Тоді навіщо твоєму багатію тягнути туди саме тебе? Міг би і досвідченішу знайти.

- Ну, Тоню!

- А що я? У тебе тільки один хлопець був і той недовго, аферюга.

Про що тоді думати, не знаю взагалі…

- Не заміж же хоче покликати, - кумедно стає, уявивиши його і мене.

Подруга оцінює жарт, і теж регоче зі мною, поки закінчуємо одягатися. Навіть шкодую, що не запитала великого пана, якою такою послугою я повинна розплатитися. Але ми з подругою вирішили, що це й на краще.

Менше знаю, довше проживу.

Рідше бачу Дієва, частіше спокійно дихаю.

До виходу з клубу знову розмова повертається до колишнього боса.

- Не думаю, що він ще сюди заявиться, - хоч так заспокоює подруга.

- Гадаєш, відчепиться після промивання морозивом?

- Начебто повинен, але…

- Що ще за «але»? - у мене стрес, а вона б’є по нервах.

- Не кожен день такий чоловік обломи отримує. Раптом, навпаки, у тобі розгляне хоробру дівчину.

Як скаже, га!

- Досить смішити мене, Тонько, - регочу, але виходячи на вулицю, нервово по сторонах озираюся. Хіба мало що.

По дорозі до будинку вселяю собі, що половину проблем сама собі притягла. Навіщо я малюю його? Навіщо чіпаю? Раптом мої малюнки якось впливають?

Виходить, так і сама не забуваю нахабного красеня, і йому передається.

Можливо, маячня. Але вибачте, коли мало пояснень, і у прибульців навіть віриться.

... Так я і роблю у наступні два дні.

Забороняю собі думати про Назара Дієва. Не вдається, звичайно. Лізе гад у голову і там посміхається.

Зате контролюю руки і більше не зображую на аркушах його фізіономію.

У вільні години до зміни у клубі, пальці горять малювати. І я переношу олівцем, що бачу перед собою, аби не колишнього боса-цапа.

Так у мене з'являються замальовки двору, який я бачу у вікно з п'ятого поверху моєї квартири. Найбільше часу йде на кафе під назвою «Сосисочна» навпроти мого будинку.

Промальовую вивіску, вітрини і столики з парочками, що видніються через вікна, якщо придивлятися. Захопилася, що навіть сходити туди захотілося. На вихідних обіцяю собі купити там хот-дог.

На зміні у клубі все ще здригаюся, але не лякаю подругу. Це просто нерви, просто смикаюся при вигляді нових відвідувачів. Назара немає серед них. От і чудово. Мабуть, забув про мене, а я, поводжуся як маразматичка на стежці очікування.

Виходжу з таксі біля будинку. На іншому транспорті у такий час не дістатися. Перевалило за північ, і пощастило, що сьогодні зміна не до ранку, як часто буває.

Уявляю собі, як прийму гарячий душ, зроблю какао, сяду під вікном і буду милуватися нічним містом. Підганяючи себе думками, прискорюю крок, і ось вже тягнуся за ручку під'їзних дверей.

Відкриваю…

- Ну привіт, Алісо.

Ой, матусю!

Дихання збивається, так і померти недовго.

Мені закриває прохід колишній бос. І це вночі! Знайшов мене тут!

Адже сам говорив, що не з тих, хто заблукати може.

- Я буду кликати на допомогу! - замість крику шепочу, напевно, від шоку двометрового.

- Давай, але я тебе і пальцем не чіпав, - не заперечує, складаючи навхрест руки.

- Це зараз, а потім, що? У автомобіль потягнеш?

Нехай не думає, що я його не розкусила.

Він маніяк, який старанно це приховує.