Розділ 1

Аліса

Поправляю фартух і вибігаю у зал. Біля дзеркала перевіряю зовнішій вигляд. Очі трохи припухлі, але туш не розтеклася. От і чудово. Мені треба зміну у клубі відпрацювати, а не у смутку потопати.

- Алісо, ти де зникла? У нас завал, безліч замовлень! – мене трохи з ніг не збиває напарниця і подруга Тоня. Вона ж мене сюди і прилаштувала місяць тому на підробіток.

- Відходила на кілька хвилин. Зараз все швидко рознесемо, не хвилюйся.

Крокую у бік столу видачі замовлень. Подруга наздоганяє.

- Ти знову йому дзвонила? От скажи мені, знову починаєш?

- Ну і чого ти відразу…

- Я ж нічого, - не дає мені доказати. - По очах твоїх засмучених бачу. Просто змирися, що всі чоловіки цапи. А твій колишній - найгірший з них представник.

Сперечатися не беруся. Адже так і є.

Мій колишній рідкісним мерзотником виявився. Тільки на одне сподіваюся, що більше на гнилі граблі ні ногою. Буду розумнішою і матиму більше вдачі. Всім цапам даватиму відсіч. Залишилося грошей зібрати, щоб з боргами розрахуватися. От тоді точно стану щасливою!

- Дарую тобі для більших чайових третій стіл на балкончику. Натягуй посмішку на обличчя та йди скоріш, - говорить Тоня, вручаючи мені тацю.

- Вже постараюся, і не сумнівайся, - обіцяю скоріше сама собі.

Великі чайові мені, ого-го, як потрібні. Хто ж від такого відмовиться?

Пробираюсь обережно крізь натовп молоді. Вони тусуються в основному на першому поверсі. На балконі займає місця більш солідна публіка.

З самою променистою посмішкою підходжу до компанії з трьох чоловіків. Двоє неуважно дивляться, немов крізь мене. Воно й зрозуміло, навіщо таким мачо звичайна офіціантка.

- Наше замовлення нарешті, - повертається той, що сидів до мене спиною.

- Т-так, будь ласка, - ледве вичавлюю з себе в обімлілому стані.

Оце так зустріч! Очманіти! Мені відразу кепсько стає.

Я впізнала у відвідувачі... боса з моєї іншої роботи.

Він мене, звичайно ж, ні. Навіть не впевнена, що Назар Юрійович взагалі про моє існування знає.

Моя посада в корпорації Дієвих не найважливіша, навряд чи популярна та й взагалі малопомітна. Мені доводиться робити прибирання на його поверсі. Кожну дрібничку знаю у кабінеті боса. Тільки ніколи він не захоче і краплю дізнатися про мене.

Отримую від чоловічої компанії нові замовлення на напої. Мчуся назад з рум'янцем на все обличчя. Дадуть чайові чи ні, а я вже хвилююся не через це...

Як би босові зайвого не ляпнути!

А раптом зрозуміє? Впізнає мене? І вижене з престижної корпорації. У самий для мене невідповідний момент. Пізніше і сама піду, але зараз мені дві роботи конче як потрібні.

- Ну як вони? Скажи, красунчики? - підморгує Тоня, коли ми знову стикаємося біля бару.

- Ох, краще не питай. Потім розповім.

Підхоплюю тацю з напоями. Не хочу змушувати чекати знатних персон, і мчуся до сходів через весь зал.

Дивна річ, поки бігла з горою наповнених склянок і келихів, то відчувала твердість у руках більшу, ніж при вигляді потилиці боса. Пальці не слухаються і зараз же починають тремтіти. Сама не розумію, що зі мною.

- І чого ви причепилися? Мені взагалі не проблема знайти, кого захочу.

Чую розмову боса з друзями.

- Назаре, тільки не треба зараз нам секретаркою хвалитися, - осікає його чоловік трохи старший за нього.

Придивляюся до нього уважніше. Авжеж! Він! Старший брат мого боса, я його бачила в офісі на відстані.

Другий, посміюється, розслаблено відкинувшись на спинку дивана.

- Дістали ви підколювати, зрозуміло? - мій бос психує, і я помічаю, як він напружує широкі плечі.

- Дівчино, ви довго підслуховувати збираєтеся?

Ой-ой!

А це вже до мене звертаються.

Я ж, як підійшла, так і стою з тацею у руках, боячись перервати начальника. Поруч з ним забуваю, що я ж тут ще беру зміни, не просто так бігаю за викликами із замовленнями.

- Ні-ні, вибачте, - просуваюся ближче до столу.

Несподівано Назар Юрійович встає і перегороджує мені шлях.

- Хм-м... - він ковзає по мені блукаючим поглядом. Чіпким таким, глибоким, що пробирає до тремтіння. - А ти гарненька.

- Д-дякую, - від моєї вдячності скоро гикавка почнеться.

Чого він втупився?

Бос впізнав мене?

Від щастя посміхається або йому щось треба?!

Та й сам же він не просто гарненький, а справжній красень. Тоня вірно підмітила. Чорно-смоляне волосся, яке злегка настовбурчилося у стрижці. Глибокі темно-карі очі, які досі блукають по мені. І своїм височенним зростом нависає, немов котяра над маленькою мишкою.

- Хочеш зустрітися зі мною після роботи, крихітко? - мружиться, підбираючись ближче.

- Навіщо?

Говорю з ним коротко. Все з тієї ж причини. Боюся ляпнути зайве. Ой, як боюся.

- Сама подумай? Навіщо б я запропонував тобі зустрітися на кілька годин у віп-кімнаті клубу? Га?

Німію на хвилинку від шоку.

А ось зараз вже і повна дурепа зрозуміє!

Він же мене прийняв за... за... ненавиджу!

- Ви помилилися, вам не я потрібна!

Гарячково випалюю і різко смикаюся до столу, щоб поставити, що принесла, і скоріше втекти. Носиком черевика чіпляюся за кросівку боса. Тремтіння таке, що таця розхиталася в руках.

О ні-і-і! Тільки не це!

Моя таця випадає з рук. З гуркотом на підлогу. Келихи зі склянками миттєво розбиваються. І я з жахом помічаю, що їх вміст при падінні виплеснувся на штани очманілого боса. Напевно, тепер вже колишнього боса…

Назар Юрійович з гнівним гарчанням намагається серветками промокнути плями на тканині, очевидно, дорогезного одягу. При цьому нападає на мене. А моє серце від страху ось-ось зараз вистрибне.

- Сказала, що не хочеш і вали звідси! Ніхто не тримає! Що ти влаштувала тут, дурепо?!

Так кричить, що і музику чути не стало.

- Це випадково вийшло, - у жаху відступаю від нього.