Finestra

Сьогодні у моє вікно постукала смерть.

Не схоже на неї. 

Тиха і завжди занурена у величну контемпляцію за непідвладним світом, вона ніколи не дозволяла собі турбувати його жителів. Наче боячись розтерти щойно нанесену фарбу на завжди свіжому полотні життя, її палець торкався розмальованої тканини тільки там, де мазок незрячого художника вже зблід, а зображена дійсність більше не боїться, а навпаки – потребує контакту.    
Хоча, вона могла змінитися. Як-не-як, з часу нашої останньої зустрічі минуло вже десять, ні – п'ятнадцять. Чи більше?.. Понад двадцять років! Ох, чи не дивиться вона на мене із охотою торкнутися своїми фіолетовими пальцями?

Соромно признатися, але раніше я вважав її злющою бестією, що вдовольняється лише стражданнями та криками розпачу від непомірного болю. Що не дивно, адже кожен капітан, кожен Гіммельштос, переконував нас у тому, що саме смерть, підла і підступна наволоч, нівечить тіла наших побратимів; що саме вона перетворює гарячу людську плоть на проморожений напівфабрикат; що це вона вирішує наскільки болючим було і буде прощання з життям кожного з нас.  Вона, тільки вона!
Але не командування, яке пригнало нас, наляканих і замерзлих, до лінії фронту, і не верхівка, яка змушувала робити те саме таких же наляканих і замерзлих людей по інший бік нікому не потрібної межі. Ні, не вони, не люди кляті…

Так, до нашого знайомства я думав, що смерть насолоджується стражданнями наче добре темперованим шоколадом, не розуміючи, що їй вони не менш огидні ніж смертним. Нависнувши над ложами усіх шпиталів водночас, вона не піджидала, а покірно очікувала, поки розкішне звірство людської зброї, яке обпалювало легені та вивертало нутрощі, припинить відтягувати неминуче й дозволить їй змилуватися над шредінгерськими небіжчиками. І тільки коли сліди мазків остаточно пересихали, вона смиренно виконувала свою роботу. Своїм милостивим дотиком, їй вдавалося раз і назавжди припинити страждання тих, хто вдосталь наситився несправедливістю світу. Вона закривала очі тим, хто хотів, але не міг їх зімкнути. А ми називали її наволоччю.

Зсув моєї парадигми, чи то пак наше опосередковане знайомство припало на день, що передував останньому, заключному дню Великої війни. Я пам’ятаю, як стомлено виглядало наді мною небо, і точно ніколи не забуду запах землі, який, як не старався, ніяк не міг припинити мимовільно вловлювати розпашілими ніздрями. Але ні на́зву селища, яке розірвав фронт, ні кодове найменування умовного квадранту, довіреного мені та моїм побратимам – ні, не пригадую. Не для того я занурювався у роботу, тільки-но відчував неіснуючі поштовхи землі, що народжували хвилю спогадів. Не для того я тікав від знайомих, вловивши хоча б найменший натяк на непропорційне співчуття. Не для того я назавжди заборонив пам’яті пам’ятати.

Того дня один з моїх побратимів отруївся газом. Що дивно, останні газові атаки спалахували не раніше ніж за два дні до того, тож зрозуміти де і як йому вдалося надихатися могильного подуву ми не могли. І всі наші здогадки, якими б божевільними вони не були – кожна гірша за попередню. Не пам’ятаю що і чи взагалі щось казали санітари, але озлобившись на смерть і її несправедливу жагу до насолоди людською му́кою , я вирішив, що кожну вільну хвилину проводитиму із потенційним небіжчиком. Командування, яке підозрювало, що напів полеглий воїн вирвався із полону, де його катували невеликими дозами нового виду, помре жахливою і щонайменше вдвічі довшою ніж зазвичай смертю, завадити мені не наважилося. Я ж вірив, що він, загубившись під час котрогось із штурмів, натрапив на нездетонований снаряд. Хоча це не могло пояснити незвичні, тобто небачені нами раніше, симптоми, згадувати про які мені, звісно, не вдасться фізично. 

Так чи інакше, я сидів поруч із безмовним, наполовину висохлим мазком, проводячи його у останній шлях так, як він на те заслуговує і мовчки відганяв лихі думки від  наших немічних голів.    
Наступного дня він помер. За декілька годин до наказу про припинення вогню. Я навіть не пам’ятаю його імені. Зате добре пам’ятаю, як пекло у моїх грудях, коли замість чергової людини залишилося лише порожнє, і те не на довго, ложе. Та це була не злість, не горе, не розпач, а цілком фізичне подразнення, після якого я добряче прокашлявся кров’ю.

Злякавшись безглуздого кінця (адже я розумів, що якщо мені не пощастить померти, то найімовірніше вже у мирний час – ні за що і ні за кого), я одразу ж вибіг із санітарного намету й хотів кинутися бігти куди подалі. Думки градом вдарили по моїй маківці. Чи варто комусь про це казати, поки ноги ще здатні витримувати мою вагу? Чи краще піти на останній самотній штурм, щоб загинути в бою, що поки триває? Чи попросити закидати яму з тілом друга тільки після того, як я вмощуся поруч з ним? Чи краще боягузливо пустити кулю у скроню?

Тоді я прозрів – ось вона, смерть. Ніякого тобі хитрого лику чи звіриного оскалу; ані натяку на трупний сморід чи ядучий холод, що пробирає до кісток; ні ненависті, ні злоби, ні жаги знищувати, а тільки мовчазне бажання допомогти надто давнім і схудлим, а тому висохлим мазкам, звільнитися з полону не такого вже й красивого полотна. Вона не знищила мого друга, а відвела його подалі від місця, де здичавілі люди витрачають свої короткі життя на вбивства. Чому ми озлоблені на гостю, яку самі запросили? 

Я побачив її силует, й зрозумів, що приречена на самотнє мовчання, вона завжди буде у власній тіні, ненависна і проклята тими, хто не може відрізнити необхідність її діяльності від власного гріха.   
Зрештою, я не помер – ми мовчки розійшлися. Через декілька годин кашель минув. Потім – настав мир. І я змирився з ним. Але не з хаосом, який найменували новим порядком й якому ми, зі своїми набутими проти волі знаннями, більше не були потрібні.

Я вивчив нову економіку. Навіщо мені знати скільки розфарбованих папірців дадуть за інший такий же самий шматок паперу, коли цінність його визначається лише якістю тютюну, що він огортає.