2

   На годиннику давно пробило, кінець робочого дня і пора закривати психологічний центр. Сонце через вікно світило теплим весняним промінням, прощаючись із сьогоднішнім днем та поступаючись місцем ночі із зорями. Місто повільно починає освітлювати свої вулиці, а люди повертатися до своїх домівок і сім’ї.

  Дівчина знімаючи окуляри від комп’ютера потирає перенісся і позіхає. Ставлячи окуляри поруч із ноутбуком вона підносить руки догори, тим самим потягуючись і пробує себе розбудити наче після сну. Клієнтів сьогодні і не так було багато, тому дівчина виконувала де-які завдання по роботі і навчанні.

  Вимкнувши ноутбук і зібравши свої речі, вона вирішила що пора додому, адміністраторку вона відпустила одразу після останнього клієнта. Закриваючи психологічний центр вона направилася по пустій вулиці в напрямок своєї квартири, яку орендувала.

   Теплий вітерець обдував її щоки, ноги повільно несли її у знайомому напрямку проходячи повз парк, а потім цілодобовий магазинчик де вона купує їжу.

  Прийшовши додому дівчина не вмикаючи світла пройшла в глиб квартири та впала на диван у вітальні. Краєм ока дівчина побачила, що поруч із нею хтось пройшов, важко проковтуючи слину, дівчина не знала що робити так, як сумку вона кинула десь по дорозі до дивану.

- Хто це? Що вам потрібно? – повільно підносячись дівчина пробувала в темноті розгледіти, хоча би силует.

- Що таке? – промовив тихий жіночий голос і після чого, обличчя дівчини підсвітилося ліхтариком від її мобільного телефону.

- Єгипетська мумія.. – Сомін ще б трішки і би впала з дивана від переляку.

- Дякую, але я красивіша від єгипетської мумії.

- Що ти тут робиш? – вставши з диванчика дівчина увімкнула світло у вітальні, маючи змогу тепер розгледіти свою подругу.

- Мені було скучно і я хотіла би піти з тобою погуляти по нічному місту. – подруга мило посміхнулася та роблячи котячі очі, як із мультфільму «Шрек».

- В тебе своїх справ немає? Я сьогодні трішки виснажилася, давай краще на вихідних з рештою підемо?

- Ех..гаразд, але ми точно підемо. – дівчина прищурила очі на подругу, показуючи мізинчик і вони закріпили це.

- Гаразд, сонце. Ти можеш тоді, йти бо я піду приймати душ і потім спати.

- Сьогодні були клієнти?

- Так, були дві дівчини і один чоловік.

- Початок вже покладено, молодець. – Хана підійшла до своєї подруги і обняла її цілуючи в щоку. – Ти неймовірно сильна, ти справишся, а ми допоможемо в разі чого.

  Сомін обійняла подругу у відповідь, після чого провела її до дверей прощаючись із нею. Ця неймовірна дівчина Чон Хана, наймолодша з подруг дівчини, їй 21, навчається на факультеті мистецтв. Познайомились вони коли Хану поселили до кімнати в гуртожиток де мешкала Сомін з першого по третій курс.

   Після душу Сомін пішла одразу спати навіть по забувши повечеряти через перший стресовий день. Засинаючи дівчина думала про фан-мітинг, який відбудеться через три дні. Вона не сильно розуміла чи переживає що до цього чи ні. З гуртом ТХТ вона могла бачитися вільно в університеті чи за межами, так як вони дружать разом із першого курсу. А що до гурту BTS було сказати не реально, так як завдяки їхній музиці вона зараз тут у Південній Кореї, завершує магістратуру за спеціальністю Психологія і буквально на днях відкрила психологічний центр, щоб помагати іншим. Буквально з думками про те, що дівчина в них спитаєш так і заснула.

***

   Ранок розпочався з весняного проміння, природа повільно починала прокидатися, та проходячи повз магазин техніки де по телевізору журналіст оголошував погоду і приблизно на другу половину дня передавали – дощ, тому маленька парасоля у сумці дівчини красувалася не просто так. Заскочивши по дорозі за кавою, дівчина йшла іншою дорогою ніж зазвичай, якою йшла до свого психологічного центру. Її погляд припав на дорозі до якоїсь річчі, на якій було намальовано персонажів з BT21 ну і як, справжня фанатка вона підійшла до об’єкта зачарування і піднесла – це був телефон. Погляд дівчини зразу пробігся кругом неї, тут були лише будинки і а далі парк, а за її спиною були маленькі кафе і  крамниці.

- Напевно, якась АРМІ загубила телефон. – дівчина перевірила чи він увімкненій і екран мобільного телефона засвітився, запитуючи одразу про пароль. Та погляд дівчини прикутий був до фотошпалер, яких вона ніколи не бачила. На фото був Пак Чімін у студії, та дівчина цього фото не бачила, вирішивши що можливо вона і пропустила якісь оновлення від гурту через відкриття психологічного центру не дала цьому великого значення. Поклавши мобільний телефон у сумку, дівчина рушила далі по вулиці і не за баром звернула праворуч на вулицю, де був її скарб. Адміністраторка вже була на місці і з посмішкою її зустріла.

- Привіт, Кім! Доброго дня, бабусю Мін! – дівчина поклонилася до старшої жінки, яку зовсім не очікувала тут побачити.

- Та, що ти сонце! – жінка старшого віку встала з крісла і підійшла до неї обійняти.

- Чому ви тут?

- Я би хотіла поговорити трішки з психологом, так як у мене на душі, щось не так.

- Тоді давайте бабусю пройдемо до мене до кабінету. Ви ж пам’ятаєте, що мене звати Кім Сомін і це я відкрила цей психологічний центр, щоб люди навіть вашого віку приходили сюди. І могли з кимось поговорити, якщо на душі щось тривожить.