Глава 3. Заселення за правилами

Він не поцілував мене. Не встиг.

У найостаннішу секунду, коли я вже відчувала шкірою тепло його подиху, за спиною адміністраторки щось гучно брякнуло. Дівчина відволіклася, фотограф клацнув, а я, скориставшись моментом, різко наступила Артуру на носок його дорогого кросівка. Не з усієї сили, але достатньо, щоб він злегка здригнувся і відсторонився, так і не торкнувшись моїх губ.

— Ой, пробач, любий, — солодко прощебетала я, дивлячись на те, як Назаров непомітно стискає зуби від болю. — Слизька підлога.

— Нічого, сонечко, — просичав він, але в його очах спалахнула обіцянка жорстокої розплати. — Головне, що бонус тепер наш.

Отримавши ключі від номера, ми піднялися на ліфті на третій поверх. Щойно важкі дубові двері нашого «весільного люксу» зачинилися за спиною коридорного, я нарешті змогла видихнути і скинути цю кляту маску закоханої дружини.

— Назаров, ти збожеволів?! Який, до біса, поцілунок?! — я розвернулася до нього, схрестивши руки на грудях.

— Воронова, скажи мені «дякую» за те, що я врятував твою кар'єру, — Артур абсолютно невимушено кинув свою сумку на крісло і почав розстібати верхні ґудзики сорочки. — Якби не мої чайові та артистизм, ти б зараз ночувала на залізничному вокзалі, а контракт Ковальського вже був би у мене в кишені, бо я щось вигадав i без тебе.

Я відкрила рота, щоб видати порцію нищiвних контраргументів, але мій погляд упав на центр кімнати. І всі слова миттєво застрягли в горлі.

Посеред розкішного номера, залитого м'яким світлом, стояло воно. Таке величезне ліжко King-size під білосніжним шовковим покривалом, яке було щедро осипане пелюстками червоних троянд. І, що найжахливіше, воно було ОДНЕ на всю кімнату. Ні другого ліжка, ні навіть пристойного великого дивана в зоні відпочинку не передбачалося, лише пара витончених дизайнерських крісел, на яких не помістився б навіть мій кіт.

— Це... це що таке? — пролопотіла я, вказуючи пальцем на ложе.

Артур підійшов ближче, оцінив масштаб катастрофи і знову зухвало посміхнувся:
— Ну, залізна леді, схоже, готель «Топаз» дуже серйозно ставиться до концепції «гармонії для двох». Вітаю, ми ділимо одне ліжко.

— Навіть не мрій, — мій голос повернув звичну залізну впевненість. — Ти спиш на підлозі. Або в кріслі. Або на балконі. Обирай.

— Воронова, май совість, — Артур ліниво впав прямо на ліжко, розкинувши руки в сторони, через що пелюстки троянд розлетілися на всі боки. — Я заплатив за цей люкс половину своєї місячної премії. І я не збираюся ламати свій хребет на підлозі через твою службову принциповiсть. Ліжко величезне. Помістимося обоє.

— Я не звикла спати в одному ліжку зі своїми ворогами! — обурилася я, підходячи до ліжка і починаючи згрібати декоративні подушки.

— Ну то розширюй горизонти, Кірочко, — він підмігнув мені. — Обіцяю не кусатися. Якщо сама не попросиш.

Я заричала від безсилля і почала люто викладати важкі валики та подушки рівною лінією рівно посередині матраца. Купа пуху та шовку швидко перетворилася на справжню оборонну барикаду заввишки майже в пів метра.

— Це що, державний кордон? — Артур із цікавістю спостерігав за моїми діями, підперши голову рукою.

— Так. Це суверенна територія Кіри Воронової, — холодно чеканила я, вирівнюючи останню подушку.

— Перетнеш цю межу хоча б пальцем — і я доведу тебе до банкрутства через суд за порушення особистого простору. Зрозумів?

Артур повільно підвівся, опинившись зі свого боку барикади. Його очі знову потемніли, а на губах з'явилася та сама небезпечна посмішка, від якої у мене по спині пробігли мурашки.

— Гаразд, залізна леді. Пограємо у твої прикордонні правила. Але запам’ятай, що уночі кордони мають властивість рухатися.

Питання вiд автора:
Ну що, перша битва за територію відбулася! Як гадаєте, чи втримає Кіра свій кордон із подушок цієї ночі, чи Назаров знайде спосіб його легально порушити? Пишіть свої варіанти у коментарях!