10. Зіпсований настрій і запрошення в гості

Після того, як я відправив Яні те повідомлення, настрій у мене відчутно поліпшився. Я уявив, який це буде сюрприз для неї. Адже вона кепкувала, що я не вмію гарно говорити та робити компліменти. А жінки, як відомо, люблять вухами… Ну і очима ( у разі, коли спілкування відбувається через листи або смс).

Решта вечора із Анжелою минула цілком приємно. Вона почала мені розповідати про своїх знайомих із лікарні, де працювала. З однією коліжанкою вона якраз говорила по телефону, поки я виходив. І та розповіла їй, що познайомилася в інтернеті з багатим американцем, і от збирається їхати до нього в Лос-Анджелес. 

— Уяви, вона ні разу його не бачила, тільки на фото! — Анжела сплеснула руками. — А раптом у житті він зовсім інший? Може, то він чужу фотку їй надіслав? 

— То хай по скайпу поспілкуються, — мені ця дівчина, яка збиралася їхати на інший континент до першого стрічного, здавалася, м'яко кажучи, не надто розумною. 

— Він не знає української, а вона англійської, — Анжела знизала плечима. — Що вони робитимуть у скайпі? Жестами спілкуватимуться? 

— А листи як пишуть? — здивувався я. 

— Ну, є ж онлайн-перекладач…

— А при реальній зустрічі вони теж будуть перекладача за собою тягати? 

Анжела поклала до рота дольку мандарина.

— Ну ти наївний, Дене,  — вона подивилася на мене з загадковим виразом обличчя. — Коли двоє людей відчувають симпатію один до одного… ні, не так… Коли між ними є хімія, то мова стає геть не важливою…

Я чомусь цієї миті знову згадав про Яну. Цікаво, чи вона вже прочитала повідомлення? А може, навіть щось відповіла? 

На телефоні був вимкнений звук, я спеціально це зробив, щоб ніщо не перебило нашу з Анжелою розмову. Деякий час вагався, було трохи соромно, що от у нас таке гарне "майже побачення", ми з Анжелою так приємно проводимо час, а мої думки десь далеко. 

А потім все ж бажання дізнатися, які зауваження чи пропозиції висловить Яна, перемогло.

Я дістав телефон з кишені. 

— Вибач, — звернувся до Анжели. — Лише раз погляну в месенджер, бо має бути важливий лист від клієнта. 

— Та звичайно, — вона відщипнула виноградинку і заходилася розглядати візерунок на паперовій серветці. 

Я відкрив месенджер і глянув на наш діалог з Яною. Моє повідомлення було прочитане, але відповіді на нього не було. 

Я ледь потамував зітхання. Анжела пильно дивилася на мене. 

— Клієнт що, затримує тобі платню? — усміхнулася вона. 

— А звідки ти здогадалася? — вирішив підіграти я. 

— У тебе було дуже розчароване обличчя. Таке, ніби ти розгорнув новорічний подарунок, а там нічого немає.

"Ех, треба мені вчитися прикидатися, — подумав я. — Невже в мене всі думки на обличчі написані?"

— Та, подумаєш, завтра  відповість, — сказав якомога бадьоріше. — Може, ще вип'ємо по келиху вина? 

— Давай, — погодилася Анжела. — А потім будемо закруглятися, бо мені рано вставати завтра. Чергування…

***

Ми вийшли з кав'ярні, коли вже сутеніло. Ліхтарі на головній вулиці села мерехтіли затишними жовтими вогниками. Кучугури на узбіччі у їхньому світлі сяяли безліччю різнобарвних іскорок. Мороз щипав за щоки, під ногами порипував сніг, а на небі вже вигулькнув великий повний місяць. Було так гарно, неначе це не звичний мені з дитинства куточок, а якийсь зовсім інший, заворожуючий краєвид. 

— Дивися, це не твоя знайома стилістка? — Анжела взяла мене під руку і сказала ці слова, ледь піднявшись навшпиньки. Я відчув її теплий подих прямо біля вуха. 

Повернув голову в тому напрямку, куди дивилася вона. Трохи далі по вулиці, по діагоналі від того місця, де стояли ми, знаходився ресторан гуцульської кухні. І от саме звідти тільки що вийшли Яна та Тимур. Я бачила, що власник готелю щось розповідав моїй подрузі, а вона весело сміялася. Біляве волосся впало їй на очі, і вона відкинула його рукою.

— Ага, це вона, — відповів і відвернувся, ніби Яна зовсім мене не цікавила. 

— Мабуть, Тимур з нею закрутить, — значуще глянула на мене Анжела. — Він ще той бабій, ти ж знаєш…

— Можливо, — я намагався дати зрозуміти, що ця тема мені не дуже цікава. 

Зрештою, я сам запропонував Яні звернути увагу на Тимура, то чому ж тепер почуваюся як на голках? 

— О, дивися, сідають до машини, він їй руку цілує! Смішний, ну хто зараз цілує дівчатам руки? Це  було модно ще сто років тому, правда? 

— Може, сходимо в караоке?  — я намагався відволікти її увагу, та згадав, що караоке знаходилося якраз у "Білій перлині", закладі Тимура.  — А, я забув, що в тебе завтра чергування! — тут же спохопився. 

Ще не вистачало, щоб ми зустрілися лоб в лоб, це буде не краще рішення.

— Так, — Анжела зітхнула. — Давай іншим разом, бо мені вже пора. 

Я все-таки повернув голову туди ж, куди дивилася й вона, і побачив, як Яна сідає до Тимурової автівки. Дверцята зачинилися, і машина рушила з місця, за мить ми бачили лише світло фар, а потім і вони розчинилися в темряві ..