9. Смски. Тренувальні і не дуже

Я довго розмірковував, як організувати романтичне побачення, тиняючись поблизу нашого сільського Будинку культури, поки не зіткнувся з Анжелою. Вона, мабуть, закінчила репетицію святкового концерту, і зібралася йти додому.

— О, привіт! — я нічого кращого не придумав, як вдати, що забрів сюди випадково. 

— Що це ти тут робиш? — Анжела уважно дивилася на мене. — Знову свою гостю вигулював? 

— Ти про Яну-Світлану? Ну, вона не собачка, щоб її вигулювати, — мені стало трохи образливо, але я вчасно схаменувся, щоб не нагрубіянити, і продовжив уже зовсім іншим тоном. — То я тільки в перший день її приїзду показував їй місцеві пам'ятки, а далі вже вона сама освоїлася… мабуть. А ти додому? 

— Так, — Анжела поправила мідного кольору кучері, що виглядали з-під плетеної зеленої шапочки.  — А що, невже хочеш провести? 

Вона сказала це ніби  з якимось  викликом, і усміхнулася.

— У мене є краща ідея, — бадьоро промовив я. — Давай сходимо до кафе, вип'ємо кави, з'їмо щось солодке. 

— Я не дуже люблю солодке. 

— Тоді фруктів якихось замовимо. І не кави, а вина. Ти яке любиш — біле чи червоне? 

Про цю психологічну хитрість мені якраз Яна розповіла: коли  хочеш, щоб людина погодилася на твою пропозицію, потрібно не ставити запитання "так" чи "ні", а пропонувати обрати варіанти позитивного рішення. 

Здається, на Анжелі цей прийом спрацював.

— Червоне, — відповіла вона після паузи. — Тільки не сухе. 

— Чудово, у Рудіка класне червоне напівсолодке, — я уявив себе на місці якогось крутого мачо з кінофільмів, підійшов і взяв Анжелу під руку. Вона ледь підняла брови, але не стала вивільнятися. І ми разом пішли в бік центральної вулиці, де й знаходилися наші нечисленні "забігайлівки".

— Ти ніби змінився, чи що, — сказала Анжела, дивлячись мені в очі. — Якийсь не такий був раніше. 

— То я підстригся, — ляпнув я, не подумавши. 

Вона засміялася.

— Та ні, не зовні, поводишся якось… нетипово для себе. Ніби роль граєш. 

— Весь світ театр, а люди в нім актори, — процитував я Шекспіра.  — Але ні, я нічого не граю, такий, як є. Може, ти просто раніше не приглядалася до мене? 

— Мабуть, — вона знизала плечима і раптом сама  на мить притулилася до мене. Може, чекала, щоб я її поцілував? 

Але ми стояли прямо серед села, кругом ходили люди, їздили машини. Я не був готовий до такого експерименту. Та й взагалі так гарно почав, а потім наче всі ідеї для розмови вивітрилися з голови, і я вдався до перевіреного на Яні методу.

— У тебе дуже гарні парфуми, — сказав, усміхаючись. 

Насправді, парфуми Анжели мені здалися занадто солодкими, Янині були ніжніші і приємніші. Може, все-таки, купити такі самі й Анжелі? 

— Тобі подобаються? Мені дуже приємно це чути, — усміхнулася вона.

— Ага, — мій запас красномовства вже цілковито вичерпав себе, та, на щастя, ми вже дісталися до кав'ярні з романтичною назвою "На шпилі". Правда, назва натякала, що заклад може знаходитися на стрімкій горі чи хоча б на якомусь горбочку, але насправді місцина, де ми стояли, була цілковито рівною. 

Я відчинив двері і пропустив Анжелу досередини. Дзенькнув дзвінок над дверима, і сама власниця кав'ярні, що стояла за стійкою, тут же повернулася у наш бік і зміряла цікавим поглядом.

Я вже уявляв, що тутешнім кумонькам буде про що поговорити.

" От Денис Бойків пустився берега, — мабуть, скажуть вони. — Сьогодні з однією дівкою в барі сидить, завтра — з іншою… Чисто тобі Мільярдер, недарма його так кличуть…"

***

Анжела колупала ложкою фруктовий салат і дивилася на мене, немов чекала чогось. Чергового компліменту? Чи думала, що зараз я стану на одне коліно і вручу їй каблучку з діамантом? Ні, я ще не готовий морально, та й каблучки не маю. 

— Якась дивна сьогодні погода, — сказав я, відчуваючи себе трохи придурком. 

— Погода, як погода, — вона відпила трохи вина. — Але снігу мало цього року. Я б оце на лижах покаталася. 

— Я теж люблю лижі, — я кивнув.  — Може, колись виберемося до лісу, погуляємо? 

Вона невизначено крутнула головою. 

— Можна було б, але в мене досить напружено з часом. Ти знаєш, ці свята, Новий Рік, Різдво, тоді Маланка, Водохреща… Скрізь треба виступати…

Цієї миті в Анжели задзвонив телефон. Вона дістала мобільний із сумочки і заходилася цокотіти про щось із подружкою.  Поглянула на мене і знизала плечима: мовляв, вибач, я недовго. Але розмова затягувалася… 

Зрештою мені стало нудно, і я згадав, що не встиг відправити Яні обіцяне повідомлення. А я ж думав, що щось забув, тільки не міг згадати, що саме. Ну, можна скористатися нагодою, поки Анжела спілкується з коліжанкою, і моя відсутність її не збентежить. 

Я зробив рукою жест у напрямку виходу, — типу, вийду на хвилинку, але сам подався до вбиральні. Зачинився у кабінці і дістав телефон. 

Що б їй написати таке цікаве?