8. Майже побачення і запрошення на вечерю.

Коли я вийшов із кімнати, де мольфар Нестор приймав відвідувачів, то одразу побачив хвилювання на обличчі Яни. Чому вона так дивилася на мене? Адже вона точно не могла почути, про що ми розмовляли. Хіба що підслуховувала під дверима? Та ні, на неї це не схоже…

— Мабуть, цей стариган зіпсував тобі настрій, — сказав я весело і взяв її під руку, але вона чомусь відсторонилася від мене і поглянула тим самим стривоженим поглядом. — Не треба піддаватися його провокаціям, — продовжив я. — Кажуть, він іноді спеціально хайпує…

— Не впевнена, що він знає такі слова, — ледь усміхнулася вона. Але було помітно, що її напруженість трохи спадає. 

Це добре, бо я сам почувався геть спантеличеним тим, що почув від клятого діда. З одного боку, він усе вірно розтлумачив, а з іншого… Я не думав, що він має рацію. Можливо, вирішив пожартувати? З нього станеться…

У будь-якому випадку я не дуже вірив у всі ці передбачення. Мені важливіше було, щоб Яна нарешті розслабилася трохи і знову усміхалася. 

— Може, ти втомилася? — спитав її. — Підемо десь перекусимо, і будеш відпочивати? 

— Та я можу поїсти в готелі, — вона сперечалася, але мляво, тож я вирішив наполягти на своєму. 

— Тут є один класний ресторанчик, куди я б хотів повести Анжелу, — я зробив паузу і поглянув на Яну. Вона опустила очі і вдавала, що розглядає сніг під ногами. — Ну от, я хотів би, щоб ти його, так би мовити, проревізувала, поглянула, де нам краще сісти, що замовити, яку музику попросити увімкнути, і все таке…Ти ж краще розбираєшся у всіх цих модних тенденціях…

— Ну гаразд, — вона трохи знічено усміхнулася. — Якщо це дійсно тобі важливо для твого задуму…

— Так, дуже важливо! — швидко промовив я. — Дякую, що виручаєш мене!

***

Поки ми йшли, я молов різні нісенітниці, аби лише не мовчати. Ми з Яною ніби помінялися ролями. Зазвичай це вона любила поговорити, а я довго думав, що сказати. Тепер же мені хотілося розважити, підбадьорити її, щоб не була така зажурена… Все ж мольфар сказав їй щось неприємне…

Коли Яна раптом підсковзнулася на тих своїх підборах, я встиг її підтримати, але втратив рівновагу сам, і ми впали прямо в сніговий замет. 

От так завжди, я вмію потрапляти в незручні ситуації — промайнула в голові думка, поки тривало те падіння. 

А потім всі думки десь зникли, залишилося лише одне бажання — торкнутися губами до її губ. Хай жартома, щоб вона нічого не зрозуміла, подумала, що я знов "репетирую". Якось це все обіграти…

Але знову я думав надто довго. Яна хутко вивільнилася з моїх рук і підвелася на ноги. Я зробив те ж саме, обтріпуючи куртку від снігу. 

— Ти як сніговик, — вона засміялася. — Дай допоможу.

І провела долонею по моїй шиї, а потім по волоссю. Це був такий звичайний жест, але я чомусь зніяковів. Уявив собі, якби вона це зробила не просто, щоб допомогти обтрусити сніг, а через те, що їй приємно до мене торкатися…

Хоча щось мої думки пішли не в той степ… Треба спинитися, це неправильно, вона нічого такого не могла подумати…

— Дякую, — я відступив на крок, вдаючи, що оглядаю її пальто, яке, на диво, зовсім не постраждало від падіння. Я завжди дивувався тому, як їй вдається виглядати досконало і елегантно у будь-якій ситуації. Мабуть, їй треба було народитися в якійсь королівській родині, там ці вміння були б доречними. Хоча вона ж ніби говорила, що її предки були якимись аристократами, мабуть голос крові не проп'єш…

— Чому ти так на мене дивишся? — спитала Яна. — З моїм одягом щось не так? 

— Та ні, все добре, я просто замислився, — я усміхнувся. — Ходімо, тут вже зовсім поряд. Бо ти вже скоро перетворишся в бурульку…

***

У ресторані було тепло, горів камін, пахло чимось дуже апетитним, здається, грибною юшкою.

Я допоміг Яні зняти пальто, роздягнувся сам, і ми сіли за столик біля вікна. Відвідувачів у цю пору було небагато, і мені це на руку, менше цікавих очей стежитиме за нами. Втім, нікого із жителів села я тут і не побачив. Для моїх земляків цей заклад був надто дорогим і пафосним, вони вибирали скромніші забігайлівки. А тут переважно обідали приїжджі відпочивальники. Тому ніхто на нас уваги не звертав. 

Офіціант приніс меню, Яна замовила якийсь салатик, я ледве вмовив її ще спробувати крученики, які були тут фірмовою стравою. Сам  узяв те ж саме, і ще тарілку юшки.

— Ти як мій тато, — усміхнулася Яна. — Він теж без першої страви відмовляється сідати за стіл. І мама щодня готує суп або борщ.

— Та мені в принципі все одно, що їсти, — почав виправдовуватися я. — Ти не думай, я харчами не перебираю…

— О, ти такий смішний, — вона простягнула руку і поправила мені волосся, чим викликала в мене ще більше зніяковіння. — Їж уже свій суп, а то схолоне…

Яна їла потрошку, немов розмірковувала про щось своє, сама була тут, а думками витала десь далеко від мене. Можливо, розчарувалася в мені? Коли ми спілкувалися онлайн, уявляла мене кращим, ніж я є насправді? 

Апетит щось зовсім зник з такими думками. Я нехотя колупав виделкою крученики і міркував, як краще спитати у Яни, чи вона дійсно очікувала побачити мене іншим, більш симпатичним, чи, розумним, чи веселим? Хотілося дізнатися, що, на її думку, мені потрібно змінити в собі?