7. Передбачення долі від профі

— О, мало не забув, — я ляснув себе долонею по лобі. — Я ж чого дзвоню. Домовився з мольфаром Нестором, що сьогодні ми можемо до нього прийти по обіді. А тоді вже можна буде піти десь посидіти, поговорити… Як тобі такий план? 

— Чудово! — зраділа Яна.  — Ти зайдеш за мною? Пішки вирушимо чи поїдемо на таксі? 

— Мабуть, краще все ж на таксі, бо це досить далеченько. Ну, я спершу сам прийду до тебе, а тоді ми викличемо машину. 

— Добре, я буду чекати! О котрій ти прийдеш? 

— Нестор погодився нас прийняти о третій, то ще треба десь хвилин двадцять, аби дістатися до його хати, ну ще десять на очікування таксі, аби нам не спізнитися… То давай я зайду о пів на третю! 

— Тоді в мене залишається зовсім небагато часу, щоб привести себе до ладу, — сказала вона трохи стурбовано. 

Я поглянув на годинник: була перша пополудні. Дві з половиною години — це небагато? Сам я зазвичай збирався за п'ятнадцять хвилин. Але дівчата, вони такі, їм треба причепурится…

— Добре, — сказав, — не буду тебе відволікати, зайду в призначений час.

Це навіть добре, що маю дві години (бо півгодини піде на дорогу пішки до пансіонату). Встигну ще попрацювати, адже кататися щодня на таксі трохи забарно, а гроші самі себе не зароблять…

***

Коли підвів очі від ноута з почуттям задоволення від виконаної роботи, побачив, що вже пора виходити. Швиденько причесався перед дзеркалом, одягнув куртку та черевики, вкинув до кишені гаманець та телефон — і я готовий до мандрівки! 

Дорогою до пансіонату побачив Андрія, який стояв біля своєї автівки і курив. 

— Таксуєш? — поцікавився, коли ми обмінялися рукостисканнями. 

— Ну, так…

— Як з клієнтами? 

— Не дуже… Ще видно не сезон, от як настане Новий рік, а особливо Різдво… — він замріяно підвів погляд до неба. — Тоді трохи зароблю…

— Давай сьогодні трохи заробиш, — я показав йому стогривневу купюру. — Треба зараз забрати з пансіонату "Біла перлина" мою знайому і відвезти до старого Нестора. 

— А що, я тільки за, — зрадів Андрій, швидко сів до машини і завів двигун. Я примостився на переднє сидіння, відчуваючи себе мало не тим самим мільярдером, яким мене прозвали. Атож, щодня на таксі катаюся, вже мабуть односельці обговорюють, що я виграв великий куш  у лотерею абощо.

Коли ми під'їхали до "Перлини", я набрав Янин номер.

— Карету подано, — сказав жартівливо. — Чекаємо на принцесу! 

— Ой, я зараз, хвилинку, — промовила вона і відбила виклик. 

— Це вони всі так, — заявив Андрій. — Моя сестра теж каже "Буду через хвилинку", а потім збирається ще півгодини! 

— Ні, Яна дуже пунктуальна, — заступився я за подругу.  — У неї завжди все розплановано і продумано. 

І справді, минуло зовсім мало часу, доки вхідні двері пансіонату відчинились, і Яна з'явилася на порозі. Я дивився на неї зі здивуванням. Вона щоразу була іншою, не просто інакше вдягнутою, а немов нова людина, не схожа на ту, якою була вчора. 

Одягнута в білу пухнасту шубку, довгу червону сукню, в світлих чобітках на високих підборах, вона виглядала дуже стильно. Довге волосся розсипалося по плечах красивими кучерями, на обличчі був неяскравий, але стильний макіяж. 

Вона ледь озирнулася навколо, тоді побачила Андрієву машину і попрямувала до нас. 

Я швидко вийшов, відчинив для неї задні дверцята, вона граційно сіла до машини, а я зачинив дверцята, обійшов машину і вмостився поруч із нею. Цього разу і парфуми в неї були інші, мені здалося що вони пахли точнісінько так, як квітуча акація в останні дні весни. Навіть здалося, що варто заплющити очі — і ти опинишся не в зимовій холоднечі, а в теплому, сповненому сонця і свіжої зелені, травні. 

— Чого це ти очі замружив? — спитала Яна, жартівливо плеснувши мене по плечу. — Не виспався? 

— У тебе гарні парфуми, — сказав я невпопад. 

— Дякую, а може, ти ще якийсь комплімент придумаєш, щоб не одне й те ж? 

Вона казала це і усміхалася.

— І усмішка в тебе дуже гарна, — ляпнув я. 

— О, друже, та ти мабуть закохався по вуха, — зареготав Андрій, що слухав наш діалог. — Тож я думаю, чого у тебе вигляд трохи загальмований! 

— Ми просто друзі, — відповів я швидко. — І нічого більше. 

— Так, — піддакнула Яна, але мені здалося, що при цьому вона ледь насупилася. Ота сонячна усмішка зникла з її обличчя, а шкода. Я тільки хотів запропонувати їй зробити  фото. 

— То що, куди їдемо? — Андрій повернувся і підморгнув Яні. — До мольфара? 

— Так, — вона кивнула. — Дуже цікаво з ним познайомитися. Правда, ми вже трохи з ним пересіклися вчора… Але я не знала, що то він.

— О, це наш місцевий Дон Хуан, — Андрій вирішив блиснути знаннями, хоча я сумнівався, що він насправді читав Кастанеду. Скоріше, від когось почув це порівняння і підхопив. — Він трохи того… дивний. Інколи десь зникає, ходить по горах, із щезниками балакає. Потім повертається, живе в селі, як усі люди. До нього їздять звідусюди, питають поради у важливих питаннях, або просять ліків від хвороб...