4. Зустріч з Анжелою

От уже невчасно ми зайшли саме в це кафе! Чи невчасно сюди завітала Анжела? Як би то не було, але вона мене впізнала. В її зелених, як морська вода, очах промайнуло здивування.  Ну звісно, хіба вона могла подумати, що я наважуся на такий ризикований вчинок — сидіти у кафе з іншою дівчиною! 

Вона якусь мить стояла неподалік від входу. Мабуть, сумнівалася, що краще: піти геть чи все ж дати зрозуміти, що вона нас побачила. Останнє рішення переважило. Чи ж їй хотілося роздивитися Яну, адже досі моя подруга сиділа до Анжели спиною. 

Отож Анжела попрямувала до нашого столика, але чим ближче підходила, тим більше сповільнювала крок, видно у неї вже виникли сумніви — чи не краще було піти, не даючи про себе знати.

— Привіт, Анжело! — першим порушив я мовчання.  — Дозволь тобі відрекомендувати Яну-Світлану! Вона стиліст, ми працювали разом.

Це я вирішив натякнути, що зустріч була не особистою, а мала діловий характер. Ну, на всяк випадок… Щоб Анжела не так хвилювалася. 

— Привіт, — Анжелині очі оббігли всю постать Яни, і вона, здається, залишилася невдоволеною побаченим. Ну так, Яна була вдягнута більш ефектно і модно, а Анжела у своїй короткій шкіряній куртці, отороченій хутром та обтягуючих джинсах, виглядала занадто просто. 

Яна приязно усміхнулася до Анжели.

— Дуже приємно познайомитися, — промовила вона. — Ден багато про вас розповідав…

— Сподіваюся, хоч не лаяв? — пожартувала Анжела.

— Ні, навпаки, говорив, що ви розумниця і красуня, — спокійно відповіла Яна. 

Анжела продовжувала усміхатися, хоча погляд у неї був насторожений. 

— Дуже приємно це чути, — промовила вона. — А ви полька? 

— Яка полька? — Яна здивовано підняла брови. 

— Ім'я у вас польське, — знизала плечима Анжела. — Це в них всі там Яни-Світлани і Марії-Магдалени…

— Ні, я українка, — усміхнулася Яна. — Хоча хтозна, моє прізвище Вишневецька, тому не ви перші подумали, що я полька. Але не виключено, що якісь мої предки жили у тих краях… До речі, я приїхала досліджувати історію свого роду, а Ден зголосився показати мені маєток Вишневецьких та інші місцеві пам'ятки.

— Ясно, — Анжела ще раз  поглянула на мене. — Ну добре, не буду вам заважати, та й поспішаю я. У мене сьогодні чергування. Дзвони, коли що. 

— Добре, — я кивнув, і вона, ще раз усміхнувшись, пішла до виходу.

— Щось не бачу у ваших очах трепетної закоханості, — усміхнулася Яна. — Чи просто гарно маскуєтеся? 

Я навіть не знав, що відповісти. Ми з Анжелою були знайомі давно. Наші батьки дружили ще з тих пір, як ми в прямому значенні  слова під стіл пішки ходили. Тому ми часто зустрічалися на різних родинних святах: весіллях, хрестинах, ювілеях тощо.  А в наших краях родинні та дружні зв'язки — це було святе. Часто батьки наперед починали "сватати" своїх дітей, аби породичатися.

І це був саме наш із Анжелою випадок. Ми ще до школи ходили ( вона була на два роки молодша), а наші мами вже зверталися жартома одна до одної  "свахо". І з усіх тих родинних гулянь проводжати Анжелу додому теж доручали саме мені. 

Ну і якось так склалося, що всі в селі сумнівів не мали, що рано чи пізно ми таки одружимося. Вірніше, в нашому випадку це було "пізно", тому що мені вже двадцять вісім, а Анжелі двадцять шість, наші ровесники вже були давно одружені, і мали по дитині, а дехто й по двоє. А ми все ще холостякували, поскільки ні вона, ні я не горіли бажанням звивати сімейне гніздечко. 

Проте останнім часом я все більше замислювався, що може й справді нам із Анжелою перейти до більш серйозних стосунків, ніж прості проводжання та легкий флірт. Все-таки вона була симпатична, розумна, весела, і хоча я не мав до неї таких сильних почуттів, як до своєї колишньої дівчини, та недарма ж говорять, що стосунки, які виникають із сильної пристрасті, не є такими міцними, як ті, що базуються просто на дружбі. 

Але все впиралося в те, що я не знав, як краще перевести нашу з Анжелою дружбу в дещо більше. 

Вона працювала медсестрою у сільській амбулаторії, а ще дуже гарно співала, і брала участь у всіх концертах художньої самодіяльності.  Була впевненою в собі, яскравою, незалежною. І я часто губився, не знаючи, що краще сказати у тому чи іншому випадку,  як розповісти про свої почуття. 

Задумав сам собі, що от на Різдво обов'язково зізнаюся Анжелі та запропоную їй зустрічатися по-справжньому. Але як це зробити? 

— Я хотів їй освідчитися якось незвичайно, — сказав я Яні. — Як ото в кіно показують. Тільки нічого не спадає на думку. Може, ти щось підкажеш? Ти ж людина творча, так само, як і Анжела… То може, маєш уявлення, як її вразити? 

ЯНА

Ну що ж, та дівчина, Анжела, ніби симпатична. Якщо, авжеж, закрити очі на її дикий наряд. Якби вона не була налаштована так вороже, я може навіть допомогла б їй зі стилем... Але навряд це хороший варіант. 

Але ревнощі це хороша ознака! Скоріш за все, Ден їй теж подобається. 

— Я хотів їй освідчитися якось незвичайно, — сказав Ден після хвилини роздумів. — Як ото в кіно показують. Тільки нічого не спадає на думку. Може, ти щось підкажеш? Ти ж людина творча, так само, як і Анжела… То може, маєш уявлення, як її вразити?