3. В інеті та реалі

ДЕН

Не знаю чому, але те, що Тимур фліртував із Яною, мені не сподобалося. Дивно, бо я ж тільки що сам його їй розхвалював.  Але коли він почав так тупо до неї загравати, я відчув обурення. Адже вона моя подруга, ми  розуміємо один одного з півслова. І було прикро, що він ставиться до неї так… несерйозно. І ще прикро, що, здавалося, їй це навіть припало до душі. 

Вона відчинила двері, і ми увійшли до номеру. Яна першою, а я тягнув слідом її валізу. 

— Куди це? В передпокої лишити? 

— Ні, краще в кімнату, я зараз швиденько розберу речі, а потім підемо кудись поснідаємо. Бо я страшенно зголодніла! Тут у вас є рестик? 

— Що-що? — я не зрозумів, що вона мала на увазі. 

— Ну, ресторан. Чи кав'ярня…

— А, є. Тут забігайлівок вистачає, я ж кажу, у нас селище курортне. Можу запропонувати одну круту місцину з гуцульською кухнею. 

— Чудово! — вона забрала в мене валізу, розстібнула її і почала вивантажувати вміст на ліжко. 

Я сів у крісло і з подивом дивився на гору різного одягу, котра все росла й росла. Потім Яна витягла чорні лаковані туфлі на високих підборах і показала їх мені.

— Красиві! — сказав я. — Але надворі зима…

— Ну, в рестику можна перевзутися. А то що, я в чоботах сидітиму? Вони не підходять до сукні! 

Вона дістала червону вузьку сукню і приклала до себе. 

— Гарно! — знову сказав я, спіймавши на собі її очікувальний погляд. 

— Ех, Ден, ти зовсім небагатослівний у житті. От коли пишеш повідомлення, то цікавіший. 

Вона хитро посміхнулася, очікуючи моєї реакції. 

— Ну, коли я пишу, то це займає якийсь час, і в голову приходить спершу одна, потім інша думка, і тоді я їх по черзі записую, — пояснив я. 

— А мені що спадає на гадку, те я й пишу, — сказала Яна. — Не люблю довго думати, бо тоді є великий ризик, що передумаю і все видалю.

— Чому? — здивувався я. 

— Ну от така я, — вона засміялася. — Непередбачувана! 

***

Це справді була дуже вдала характеристика для моєї подруги. 

Ми познайомилися близько року тому, якраз напередодні новорічних свят, в одному чаті, присвяченому моді. Мабуть, виникає цілком природнє запитання, що саме я там забув. 

Адже я не був модником сам, і не працював у цій сфері. Проте на той час отримав замовлення від магазину одягу — треба було зробити сайт і окрім розміщення на ньому товарів, написати кілька статей про різні модні тенденції. А я ж у них ні в зуб ногою. 

Ще й замовник наполягав, щоб тексти були на сто відсотків оригінальними, тобто позичити їх десь із інших джерел — то не вихід. Довелося йти і читати різні публікації на "модну" тематику, в одній із статей я й побачив посилання на цей Телеграм-чат. 

Там було написано, що в чаті можна отримати консультацію у крутих стилістів та задати будь-яке запитання. 

А в мене якраз виникли труднощі з написанням однієї статті, яку хотів бачити на сайті замовник. В інтернеті на цю тему я нічого не знайшов, хіба що дописи англійською, яку знав не надто добре. Спробував перекласти через онлайн-перекладач — вийшла якась абракадабра, де окремі слова ніяк не хотіли поєднуватися у зв'язний текст. 

Тож я приєднався до того чату і написав: "SOS! Потрібна допомога! "

Чи то була випадковість, чи так призначила нам доля, але Яна була першою, хто відгукнувся на моє прохання. Правда, я тоді ще не знав її імені. 

На аватарці в неї була красуня у стилі пін-ап ( так, я уже трохи розібрався у тих всіх модних термінах). А нік у Яни був Фіфа. Так її всі там і називали, і я довгий час не знав її справжнього імені. Фіфа та й годі. 

Тоді вона запитала, на яку тему мені потрібно написати статтю ( здається, то було щось про кольоротипи, різні джерела визначали їх по різному, і я геть заплутався, яке правильне). Після моєї відповіді вона скинула мені кілька посилань, за якими я міг знайти потрібну інформацію. 

А через мить написала: "Хоча стоп! Я краще сама все зроблю, так буде швидше! Який має бути розмір тексту?"

Я спробував її відмовити, казав, що виконаю цю роботу сам. Але Яна не слухала. Вона завжди робила те, що хотіла, от і зараз їй несподівано спало на думку, що потрібно допомогти незнайомому хлопцю, і вона сіла й написала ту статтю. А потім скинула мені з приміткою: "Сподіваюся, твоїм замовникам сподобається!"

Я відчував сором, що незнайома дівчина отак взяла і зробила за мене досить складну роботу, причому в передсвятковий день, а я не знав, чим їй віддячити. Гроші вона відмовилася брати категорично. Тоді я запропонував зробити гарне відео та колажі для її соцмереж, і вона погодилася. 

Так ми стали час від часу листуватися, але більше у справах. Коли мені була потрібна консультація в питаннях моди, я звертався до Фіфи. А вона запитувала мене про нюанси роботи в фотошопі та інших програмах. 

Так тривало до цієї осені. Аж доки в тому ж чаті не зайшла мова про різних відьом, ворожок і чаклунів. Тоді Яна написала, що дізналася, що у селі Святкове на Закарпатті живе мольфар Нестор, який може передбачити майбутнє. А  я раптом зрозумів, що мова йшла саме про моє село, і про чоловіка, який жив неподалік, у старому будиночку в лісі. Всі кликали його мольфаром, хоча особисто я думав, що ніяких потаємних здібностей той дідок не мав, а просто був гарним психологом, умів випитати в клієнтів усе про їхні секрети, і потім "напророчити" їм те, що й так було цілком передбачуваним.