2. Той самий Тимур і флешбеки про знайомство

До нас саме підходив солідного вигляду мужчина років тридцяти. Вдягнений в темні джинси та білу сорочку, незаправлену всередину, він здався мені доволі стильним. Не попадав у образ хіба що аж надто масивний ланцюг на шиї, саме ланцюг, а не ланцюжок! Ланцюг разом із таким же масивним хрестом, контури якого буквально просвічувались через сорочку, трохи псував враження... 

— Денисе, невже ця прекрасна леді і є та сама Яна-Світлана, твоя найкраща подруга, для якої ти просив номер? — цей Тимур ніби говорив з Денисом, а сам дивився на мене і мало не пожирав очима. 

Ні, ну він дійсно нічого, але цей хрест...

— Так, це вона, — кивнув Ден і тикнув мене ліктем у плече.

— Вітаю, я Яна-Світлана, можна просто Яна, — я усміхнулась. — Буду рада пожити у вашому комлексі, Денис дуже хвалив його. 

— Давайте я сам допоможу з речами, — він буквально витягнув з рук Дена мою валізу і покатив її в напрямку входу до великого готельного комплексу.  — А ви до нас у справах? Чи просто в гості? 

— Ну... Я хотіла дослідити свій родовід, саме у вашому селі є резиденція Вишенських, а це моє прізвище, — я усміхнулась. — Я б залишилась і надовго, але ж бюджет в мене не гумовий, на жаль... Хоча працювати я можу практично повністю дистанційно.

— Ого, ви досліджуєте свій родовід? — здивовано перепитав Тимур, коли ми пройшли через хвіртку і рушили вузенькою доріжкою до головного входу в готель. — Ви знаєте, у нас зараз взагалі практично несезон! Люди люблять приїжджати до Святкового влітку, бо у нас є цілющі води і чани... То зараз повно вільних номерів! — енергійно додав він. — Я можу дати вам один зовсім безплатно, раз у вас така важлива справа! Залишайтесь, скільки потрібно!

Я, чесно кажучи, трохи розгубилась від такої пропозиції... Мені дійсно не хотілось би витрачати зайві гроші, бо ж я знаю їхню ціну. І хоч вони в мене є, я радже буду накопичувати їх і відкрию свій бізнес, аніж буду просаджувати на курорті. Але з іншого боку...

— Мені якось незручно, — я усміхнулась. — Не люблю бути винною. 

— А хто сказав, що ви щось винні?! — мало не обурено перепитав Тимур. — Хоча ні, я обманюю... Мені дійсно треба від вас дещо, — він усміхнувся і зазирнув мені в очі.

Я ж тим часом скосила погляд на Дена, який навпаки закотив очі і посміхався. Вочевидь, він передбачав щось подібне. 

— І що ж це? — таки перепитала я, знов подивившись на Тимура.

— Авжеж, ваша мила усмішка! — Тимур підморгнув мені, коли ми вже підіймалися сходами до головного входу. 

Я усміхнулась йому. Ну що ж, усмішка — не така висока ціна. А якщо почне занадто активно залицятись, щось придумаю. 

Ми пройшли всередину будівлі: тут було дуже красиво. Хоч ремонт і не був надто новим, однак відчувалось, що це буквально королівське місце, і що до будівлі ставились з любовʼю та доглядали. 

— Я поселю вас у напівлюксі на останньому поверсі, — мовив Тимур, коли ми підійшли до сходів. 

— Дене, можеш йти, я доведу Яну-Світлану...

— Ні, Дене, ходімо зі мною, допоможеш мені з речами! — одразу ж заперечила я. — Плюс я ж дещо привезла для тебе, мого кращого друга! — додала я з усмішкою.

Це мало б впевнити Тимура, що Ден на мене не претендує, але одночасно розставити межі. Все ж, саме я буду вирішувати, хто буде мені допомагати і тому подібне. А якщо Тимур після цього схоче мене виселити — то тільки покаже себе як дурень. 

Все ж, я вже непогано знала людську психологію. Все тому, що багато працювала з людьми, нехай і жінками. Більшість моїх клієнток приходили до мене не просто щоб поміняти свій стиль, а зазвичай щоб якось вразити коханого чоловіка. Спочатку це мене злило... Бо ж людина якщо і має змінюватись, то тільки тоді, коли сама цього хоче і для себе, але потім... Потім я зрозуміла, що деякі люди просто не є самодостатніми. Таким дамочкам завжди хочеться «сильного плеча», закоханих поглядів, обожнювання, подарунків ну і авжеж одруження.

Мене ж подібне зовсім не цікавило. Ну хіба можна жити в своє задоволення одруженій людині? В шлюбі в людини зʼявляється купа обовʼязків, і на жінці цих обовʼязків завжди в рази більше, ніж на чоловікові... Всі вважали це нормою, а мене подібне тільки бісило. 

— Ну що ж, ось ваш номер! — Тимур підвів нас до дверей на останньому поверсі, а потім дістав з кишені свою візитівку і простягнув мені разом із ключем від номеру. — Дзвоніть, якщо щось буде треба. 

— Дякую вам, — я прийняла візитівку і ключа з його рук і усміхнулась.

— Я це візьму, — Денис взяв мою валізу з рук Тимура.

 Той, схоже, був не надто задоволений, але продовжував усміхатись.

— Добре, тоді до зустрічі, Яно-Світлано! — він знов усміхнувся, схоже, переборовши себе.

— Дякую вам за все! До зустрічі! — я усміхнулась йому у відповідь. 

— Давай вже затащу твої речі… — пробурмотів Ден. —  Відкривай ці кляті двері!

 Денис. Як ми познайомилися

Не знаю чому, але те, що Тимур фліртував із Яною, мені не сподобалося. Дивно, бо я ж тільки що сам його їй розхвалював.  Але коли він почав так тупо до неї загравати, я відчув обурення. Адже вона моя подруга, ми  розуміємо один одного з півслова. І було прикро, що він ставиться до неї так… несерйозно. І ще прикро, що, здавалося, їй це навіть припало до душі.