1. Перше враження

Ну ось, нарешті!

Я натиснула «відправити» і зітхнула з полегшенням. Сьогодні я завершила дуже велике замовлення з неймінгу цілої колекції весінніх суконь, і значить, якщо їм все сподобається, мені одразу заплатять другу, більшу частину гонорару.

І нарешті в мене зʼявився час поїхати до Дена! 

Я відкрила телегу і усміхнулась, побачивши нашу переписку першою закріпленою вгорі. 

Ми з Деном були найкращими друзями, хоч і познайомились онлайн і ніколи не бачились вживу. Тільки з ним я могла бути повністю щирою і не боятись осуду чи чогось подібного.

Я дуже хотіла побачитись з ним і не просто побачитись, а застосувати усі свої знання, щоб допомогти йому нарешті заволодіти увагою дівчини, яка йому подобається, Анжели, їхньої сільської модниці. 

Від роздумів відволік телефонний дзвінок: мобільний заграв так несподівано, що я аж стрепенулась. 

Щойно побачила, хто дзвонить, зітхнула, але все ж натиснула «прийняти виклик» і піднесла телефон до вуха.

— Алло, Яно-Світлано, що ж ти матері зовсім не дзвониш? Обіцяла ж дзвонити! А ще, ти казала що приїдеш на ці вихідні додому! — мама, як завжди, говорила немов скоромовкою, ніби боялась, що не встигне сказати усе, що хоче. 

— Привіт, ма, — я зітхнула. — Пробач. Багато роботи, у нас ще один міжнародний бізнес-проект, на якому дуже потрібні мої знання. 

Насправді, це був майже не обман. Цей «проект», який я щойно відправила, дійсно був міжнародний. Я працювала на доволі відомий французький бренд, який був популярним у західній Європі через свою високу якість та доволі помірні для одягу від кутюр ціни. 

— Ну доню, ти ж обіцяла... Твоя Катюша теж приїжджає до батьків на цих вихідних! Ми думали, ви побачитесь, потеревените, згадаєте студентські роки, — ностальгічно сказала мама.

«Катюша» — це був мій біль. Батьки завжди нас порівнювали. У Катюши були вищі оцінки, «кращі» друзі, скромніший одяг і тому подібне. Інколи я думала, що вони були б раді помінятись доньками з Криничними. 

— Доню, ти мене чуєш?! 

— Так, чую, — я знов зітхнула. — Загалом, цього тижня точно ні, а там подивимось. Багато роботи, треба працювати. 

— Зрозуміло, — сумно сказала мама. — Ну але ти будь ласка знайди там колись час, ми сумуємо. А ти ото хіба з подружками зустрічаєшся, а на нас часу вічно нема... 

— Та коли я там з ними зустрічаюсь...

— Щопʼятниці. У вас то караоке, то ще щось, — одразу відповіла мама. — Хоч на свята спробуй приїхати. А краще раніше, на родинну вечерю на вихідних. 

— Ти слідкуєш за моєю інстою? Хоча, чому я дивуюсь... Добре, обіцяю, я постараюсь приїхати, — пообіцяла я. 

Ну хоча я завжди так їй обіцяла... А насправді не надто хотіла їхати на ті мало не щотижневі вечері зі зразковою родиною Криничних, де «Катюшу» всі хвалили, а на мене дивились згори вниз. 

А «Катюша» і сама носа задирала. А сама — лошиця лошицею, та на неї жоден хлопець так ніколи й не подивиться! 

Хоча, мені вже теж двадцять пʼять, і батьки вже починають натякати, що «час заводити серйозні стосунки».

Але я насправді практично не спілкуюсь з хлопцями. Ні, ну зрозуміло, у мене бувають веселі ночі, все ж, я здорова дівчина і молодість для того і створена, щоб проживати її весело, однак це все зазвичай всього на одну ніч, не більше. Серйозні стосунки наразі мене не цікавлять. Я хочу тренуватись в стилістиці, паралельно, можливо, отримати стилістську освіту, хоча б курси, а потім відкрити агентство, яке б допомагало жінкам типу моїх клієнток підкреслити одягом і макіяжем їхні сильні сторони зовнішності і приховати слабкі. 

От тільки ділитись цими планами мені практично нема з ким... Ну хоча, є Ден. В принципі, допоки він мій друг і на моїй стороні, все буде добре.

Так, треба купити білети до Закарпаття. А звідти — в Святкове....

***

Для того, щоб Ден не відчував себе якимось не таким, я навіть легенду придумала. Розкопала інфу про те, що саме в їхньому селі колись була резиденція Вишневецьких, моїх однофамільців, а можливо і реальних родичів. Крім того, саме в Святковому жив якийсь цікавий мольфар, який пророчив майбутнє чи щось таке. А я любила такі штуки. Загалом, відмовок, нащо я приперлась до Дена в Святкове, було достатньо. Сподіваюсь, він нічого не запідозрить. 

Ну а що, мій друг був дійсно крутим, добрим, класним хлопцем! Та будь-яка дівчина буде його, якщо зробити все правильно, я впевнена. І я допоможу йому, він заслуговує на щастя. 

Коли потяг вже майже підʼїхав, я чомусь відчула легке хвилювання. Все ж, ми ще жодного разу не бачились вживу!

В купе цього разу я їхала зовсім сама. Ні, в мене спочатку була попутниця, але вона вийшла на першій же зупинці...

Я дістала свій чемодан з-під нижньої полички. Це виявилось не так просто: все ж, я набрала надто багато речей... Ну але з іншого боку, краще бути підготовленою до будь-якої ситуації, а я відчувала себе підготовленою, коли маю одяг на будь-який випадок!

Я поставила чемодан на підлогу, витягнула ручку і покотила його до виходу з вагону.