Фея із небес

У тихому українському селі, серед золотих полів та духмяних лугів, жив собі хлопчик Іванко.
Був він семиліток, з очима, як літнє небо після дощу, і серцем таким теплим, що біля нього навіть найсумніший знаходив розраду.

Але нині серце Іванка було неспокійне. Його найближчий друг, Василько, занедужав тяжкою хворобою.
Василько втратив свого старшого брата — хороброго захисника, що пішов на війну й не повернувся.
Той брат був йому і за тата, і за порадника, і за старшого товариша. І коли його не стало, Василько наче зів’яв — і тілом, і душею.

Лікарі розводили руками: «Медицина безсила…»
 

Але Іванко не міг змиритися.
Щовечора він сидів біля вікна, дивився на зорі й тихенько молився до Бога:
 

— Господи, пошли диво… забери хворобу мого друга, поверни йому радість.

І от однієї тихої літньої ночі, коли все село спало, а над полями розсипалося зоряне сяйво, Іванко помітив щось незвичайне.
 

Високо в небі засвітилася зірка — спершу маленька, як макове зернятко, а потім усе більшала й більшала, немов наближалася до землі. Світло її було не різким, а лагідним, мов тепло маминих рук.

Раптом зірка торкнулася його вікна — і розкрилася, немов квітка. Перед Іванком стояла фея: у білій сукні, що світліла, наче вишитий туман, із волоссям, що текло золотими променями, і очима глибокими, як нічне небо.

— Іванку, — промовила вона тихо, ніби шелестила колосками, — я почула твою молитву. Я можу врятувати твого друга, та для цього ти повинен пройти три випробування.
Кожне з них — це ключ до серця дива.

Хлопчик, не вагаючись, кивнув.

— Я зроблю все, що треба.

І фея простягнула йому маленький срібний дзвіночок:

— Коли подолаєш останнє випробування, подзвони ним — і я прийду. А тепер но присядь, Іванко. Я розкажу тобі, що потрібно зробити.