Розділ 16 – Перший крок.

Розділ 16 – Перший крок.

Ліра відчула, як його погляд пронизав її до самих глибин. Азур стояв просто перед нею, лише за один крок. Вона не могла відірвати погляду від його темних очей, у яких відбивалися її сумніви, її страхи і її неминуче бажання. Як це все сталося? Як раптом дракон став настільки близьким?

Її серце билося так, що, здавалося, його стукіт міг би заглушити звуки природи навколо. Вона завжди думала, що може контролювати свої емоції. Але ось він – Азур. Він був поруч, як уособлення її капітуляції. Як показник, що й вона може забутися у своїх незвіданих почуттях, бажаннях. Щоправда, Ліра не хотіла більше боятися, не хотіла закриватися в собі, хоча й не наважувалася зробити перший крок.

Азур помітив її нерішучість, і його обличчя стало м'якшим. Він розумів, як їй важко. Не хотів квапити її, але й не міг залишатися на місці. Він нахилився вперед, обережно, так, щоб не налякати її. Він не був готовий відступати. Він знав, що саме зараз він має бути поруч із нею, дати їй відчути силу їхнього тяжіння. Те, що стільки часу тримало його на плаву від остаточного падіння. Саме вона врятувала його від постійного роздратування своєю появою. Саме його Ліра принесла в його життя спокій, нічого особливо не роблячи, просто перебуваючи в полі зору.

Не втримавшись, чоловік трепетно поцілував її, злегка доторкнувся до губ, слухаючи її тихе зітхання, яке зачепило всі струни його душі. Настільки сильно, що хотілося зім'яти її губи в нестримному поцілунку, назавжди затаврувавши їх. Ставши для неї тим самим чоловіком, з яким вона проведе все своє життя.

– Ліро, – його голос був низьким і чуттєвим, хрипким. – Ти не зобов'язана боятися. В цьому немає потреби. Я тут. Просто... дай мені шанс бути поруч.

Ліра відчула, як її дихання стало важким. Легкий дотик до губ, поцілунок, ці слова, такі прості, але в них було все. Він не намагався змусити її прийняти рішення, він не вимагав негайної відповіді. Він давав їй час. Час подумати. Час звикнути. Але водночас його очі, сповнені щирості й бажання, не відпускали її. Він сам не відпускав її, даючи відчути цю солодкість.

– Ти навіть не уявляєш, наскільки складно це для мене, – видихнула вона щиро. Її голос звучав стримано, але в ньому були такі нотки вразливості, що Азур відчув, як щось смикнулося всередині нього. Вона була схожа на гілку, готову зламатися від сильного вітру, але він не дозволив би їй упасти. Не дозволив би їй піти.

– Я хочу зрозуміти тебе, – прошепотів чоловік у відповідь. – Я хочу, щоб ти не боялася. Знала, що я завжди буду поруч, незважаючи ні на що. Ти можеш відкритися мені зараз або потім, я готовий чекати.

Погладивши її по щоці, чоловік схвально посміхнувся, без краплини фальші чи недомовленості в очах. Він, правда, готовий був прийняти все, хороше чи погане. Поки це пов'язано з його дівчинкою, Азур зробить усе можливе. Тільки б вона була поруч, а не випарувалася, немов промінь призахідного сонця. Його особистого сонця.

Ковтнувши, не в силах сказати щось у відповідь, Ліра тихо видихнула. Її пальці ледь торкалися його руки, і цього було достатньо, щоб напруга між ними стала майже відчутною. Тепло від дракона передавалося їй, здавалося, зігріваючи її всю. Але ще більше дивувала магія, що згущувалася в грудях, немов бажаючи забрати їх удвох в інший вимір.

– Ти коли-небудь кохала когось, Ліро? – його запитання прозвучало несподівано, і Ліра мимоволі здригнулася. Не тому, що воно було недоречним, а тому що вона не знала, як відповісти. Усе її серце зараз було в цьому моменті. Вона сама дивувалася тому, що відчувала.

– Я... – Ліра замовкла, підтиснувши губи, вона не могла знайти відповідь. Кохання? Що це взагалі? Вона завжди знала, що проживе своє життя в лісі фей, з іншими дівчатами. Звісно, любов до рідних, до інших фей не чужа їй, але не кохання до чоловіка. Тому Азур ставив її перед запитаннями, на які вона не могла відповісти логічно.

– Ти не зобов'язана відповідати, – сказав він, трохи нахиливши голову. Така відповідь була красномовніше за всі слова, і Азур щиро бажав бути тим, кого полюбить його скарб. – Я просто хочу, щоб ти знала... що ми обоє відчуваємо це. Я відчуваю це, Ліро.

Відчувши, як її серце відгукується на його слова, як бажання бути поруч із ним стає дедалі сильнішим, незважаючи на всі її спроби відштовхнути його, Ліра злегка насупилася. І ось, у цей момент, вона знову зустріла його погляд – глибокий, чистий. У ньому не було тиску, не було тривоги. Було тільки розуміння. І ця невидима нитка між ними, яка ставала міцнішою з кожним їхнім поглядом, кожним словом.

– Я не боюся тебе, – тихо промовила Ліра, вона вирішила бути чесною із собою і чоловіком навпроти. – Я боюся себе. Боюся того, що я не зможу контролювати все, що відбувається між нами.

Азур не міг стримати легку посмішку, яка прокралася на його губи. Це було прекрасно. Він знав, що вона не відповіла на його запитання прямо, але вона зізналася в тому, що її почуття не дають їй спокою. Це був перший крок, і для нього цього було достатньо.

– Ти не одна, – сказав він, м'яко стиснувши її руку. – Я буду поруч, Ліро. Завжди. Тому, я хочу, щоб ти не боялася бути собою поруч зі мною, – продовжував він, не відпускаючи її. – Ти не повинна бути ідеальною. Ти не повинна бути кимось, ким ти не є. Я просто хочу бути з тобою.

Серце Ліри рвонуло в грудях. Він говорив так щиро, так просто. І раптом усе, що вона собі вигадувала, всі її страхи, всі її сумніви почали розчинятися. Вона могла бути з ним. Могла довіритися йому. Хоча б на час. Той час, який вона збиралася витратити на подорожі, пізнання світу. Пізнати кохання ж теж можна? Ну а після...

Заборонивши собі думати про те, що буде після, вона підняла очі, зустрівши його погляд. І раптом зрозуміла, що готова зробити цей крок. Назустріч йому. Назустріч собі. А можливо й не один. Але це тільки час покаже, їхній спільний час.

– Добре, Азур, – облизнувши вмить пересохлі губи, видихнула Ліра. – Я дам нам шанс.