Розділ 13-2.

Розділ 13-2.

Ліра спробувала вирватися з його рук, але її тіло не слухалося. Кожен дотик Азура здавався одночасно чужим і знайомим, як невід'ємна частина чогось більшого, чого вона не могла зрозуміти. Вона не могла просто ігнорувати це відчуття, як не могла б ігнорувати магнітне поле, що тягне до себе. Його погляд, його слова, його запах – усе було так сильно і так близько, що її розум ледь встигав це сприймати.

– Азур... – голос Ліри був ледь чутний, вона ледве наважувалася вимовити його ім'я вголос, ніби сама думка про це могла б зруйнувати її світ.

Він не одразу відповів, лише мовчки дивився на неї, ніби вдивляючись у саму суть її сутності. І Ліра, як ніколи раніше, відчувала, як його погляд проникає в неї, ніби він бачив її наскрізь, усе те, що вона намагалася приховати навіть від самої себе. Немов мана якась, з якої немає виходу. Приваблива мана, від якої всередині все тремтить від... страху?

– Ти боїшся, Ліро. Але це не причина, щоб закритися. Я буду поруч і ми разом усе подолаємо, – тихо промовив Азур, майже пошепки, але його слова відгукнулися в її грудях, викликаючи оніміння,  яке вона не могла ігнорувати. – Я ніколи тебе не залишу, не дозволю комусь образити. Оберігатиму тебе, любитиму...

Ліра похитала головою, не в силах навіть осмислити його слова. Для феї не існує «завжди разом». Це просто неможливо! Її життя було зрозумілим з дитинства. Магія часу була її силою, її щитом, а феї в лісі сім'єю. Тією сім'єю, яка точно на віки! До того ж, вона завжди була безстрашною, могла керувати моментами, змінювати їхній хід, сповільнювати чи прискорювати. Але ось зараз, із цим драконом, із цими... незрозумілими почуттями всередині, вона втрачала контроль. І це було страшно. Це не вкладалося в її картину світу.

– Цього не буде, – прошепотіла хрипло Ліра, трохи оговтавшись. – Ти не розумієш, просто не розумієш...

Її очі знову наповнилися тривогою, але в цей момент Азур підняв руку й акуратно торкнувся щоки Ліри, злегка погладивши оксамитову шкіру. Цей дотик був м'яким, але впевненим. Він не прагнув її втішити, не намагався заспокоїти. Це був просто... дотик, який змушував її відчувати, що вона не одна. І в цьому було щось страшенно важливе.

– Неважливо, розумію я щось чи ні. Нічого вже не змінити. Сама магія з'єднала нас разом, – зітхнувши, проговорив серйозно дракон. – До того ж, ти можеш розповісти мені, чого я не розумію. Давай вирішимо все разом, спільними зусиллями.

Ліра заплющила очі, відчуваючи, як його слова, такі впевнені й глибокі, заповнюють її свідомість. У цьому було щось нове для неї, але водночас і хвилююче. Вона намагалася зрозуміти, як це можливо. Як його присутність, його слова можуть так сильно впливати на неї, змушувати її втрачати контроль, частину себе.

Вона завжди вірила, що магія часу – це її непохитна сила. Сила, яка робила її незалежною, що давала їй можливість змінювати події, маніпулювати ходом часу, повертати все на потрібний шлях. Але тепер, коли вона відчувала його дотик, його дихання, її магія начебто втрачала свою точку опори, вислизала. Немов навіть магія не могла заподіяти йому шкоди. Але Ліра не могла зрозуміти, як таке можливо, якщо вона вже змусила одного разу Азура стояти на одному місці. І це точно була не галюцинація чи бажання її маревної фантазії.

Вона ще раз спробувала вирватися, але її тіло знову не слухалося. Усередині було відчуття, що щось ламається – не просто фізична слабкість, а щось набагато глибше, що стосується самої її сутності. І від цього, чого брехати, Ліра була в сум'ятті. Інтуїтивно вона розуміла, що її життя більше не буде колишнім.

– Ти не можеш цього зрозуміти, Азур, – її голос звучав твердіше, але в ньому все одно була невпевненість. – Будь ласка, відпусти мене. Я не хочу шкодити тобі, – озлобивши своє серце, холодно видихнула фея, ніби справді могла хоч щось зробити. Але тільки вона знала, що це фальш, адже зробити Ліра нічого не могла.

Азур мовчки стояв перед нею, не відводячи погляду, немов намагаючись прочитати щось по обличчю своєї дівчинки. Нарешті вона була в його руках, але все одно хотіла вирватися, піти, сховатися. Від цього знання дракон усередині нього гарчав, точно збожеволівши. Та він і сам ледь тримався, щоб не загарчати, показуючи свої емоції. Просто стояв і вивчав її, намагаючись розгадати приховані глибини її душі, зрозуміти, чого вона боїться, але не з метою перемогти або підкорити. Він не намагався її змінити. Він просто хотів бути з нею.

– Ліро, – його голос став м'яким, але його слова були сповнені сили, – навіть якщо ти підеш, я знайду тебе. Де б ти не була. Відтоді, як я тебе зустрів, для мене перестало існувати щось іще. Тепер мій сенс життя – це ти.

Приголомшено піднявши голову, Ліра слабо похитнулася, дивлячись на дракона. У його очах не було й сліду брехні. Він говорив правду! Ось тільки, його слова абсолютно не вкладалися в голові феї. Ліра не розуміла, як усе обернулося таким чином, від чого її серце стукало в грудях у прискореному ритмі. Їй навіть здалося в один момент, що воно вистрибне з грудей, точно в руки нахабного дракона, який майстерно поклав на її плечі не підйомну ношу.

Вирвавшись із рук чоловіка, діючи виключно на емоціях, Ліра стрімголов побігла назад, намагаючись вибратися. У хід пішло все, магія часу, магія фей і навіть кулаки. Вона не зупинялася ні на мить, поки не опинилася знову в головній залі, де були учасники фестивалю. Утім, цього разу її не хвилювало, хто й що подумає, тому вона боягузливо кинулася бігти. Подалі від дракона, від фестивалю «Жовтих вогнів» і держави драконів. Туди, де її ніхто не знайде і де вона зможе спокійно про все подумати.

_