Розділ 1 – Вічні пустощі.

Розділ 1 – Вічні пустощі.

У чарівному лісі, де кожна деталь дихає життям і магією, можна було почути дзвінкий сміх маленької феї. Оточена всілякими квітами й маленькими світлячками, вона весело бавилася, збираючи квіти в гарний букет. Утім, її бачення прекрасного було унікальним у всіх відношеннях. Замість того, щоб зібрати у свій букет кришталеві квіти – прозорі з кришталево чистими пелюстками, унікальні лише для Сяйливого лісу, дівчинка збирала винятково отруйні букси – яскраві, буквально кислотні круглі квітки розміром з кулак.

– Знову пустуєш?

– Бабусю, це ти? – Заховавши букет за спину, фея ніяково посміхнулася.

– Тобі завтра виповниться п'ятдесят, ти станеш повнолітньою, але все ще завдаєш неприємностей усім навколо.

– Бабусю, мені виповниться п'ятдесят, але двадцять років з них я могла тільки лежати і вбирати в себе сонячне світло, росу та енергію світу. Якщо думати логічно, то мені всього тридцять виповниться, – заперечила непохитно Ліра.

– Тридцять – це вік усвідомленості для фей. У цьому віці я вже думала про те, що слід робити, а чого робити не слід і допомагала своїй мамі.

– Скільки років тому це було?

– Ах ти, пустунка!

Підстрибнувши від переляку, Ліра прийняла блискавичне рішення – рятувати себе кохану втечею. Вже хто-хто, а вона вивчила напам'ять за тридцять років «усвідомленого» життя, що лекції бабусі – це надовго. Вона слухала ці лекції впродовж десяти років і, можливо, під час своєї сплячки, але більше не хотіла втрачати ні секунди. Все одно ці лекції, на думку Ліри, ніколи не змінювалися.

– Куди летиш? – Голосно запитала Ніла, найкраща подруга Ліри, вискочивши з великого куща.

– Ах, налякала! – Скрикнувши, Ліра тут же загальмувала, а потім з побоюванням покосилася назад, з полегшенням видихаючи.

На жаль, останнім часом гнів бабусі – Верховної феї Аурелії був не тим, що вона могла витримати. Але ж, якщо добре подумати, все було прекрасно до її сорока дев'ятого року. Вона могла бігати навкруги, веселитися, пустувати і радісно сміятися на весь голос, не думаючи більше ні про що. Її життя було повним і захопливим, настільки прекрасним, наче це казка, яку їй колись у рідкісних випадках проблиску ніжності мама розповідала.

– Знову Верховна фея тебе повчає? – Поцікавилася Ніла, заправивши за вуха своє довге кучеряве волосся рудого кольору. Від безуспішних спроб впоратися з неслухняним волоссям в дівчини почала посмикуватися повіка і вона вже, здавалося, втратила всіляке терпіння.

– Повчає, сварить, – кивнула спокійно Ліра, а потім взяла подругу за руки, відриваючи її від навмисного або ненавмисного висмикування волосся.

Для самої феї волосся подруги було неймовірно гарним, на відміну від її блідого і зовсім не цікавого волосся. Хоча, якщо відверто, то вона всю себе вважала блідою і безликою з блідим кольором шкіри, білими, лише злегка сяючими крилами, що губилися серед яскравих кольорів інших фей, і такою ж блідою сукнею. Навіть її риси обличчя були звичайними, без будь-якої родзинки, а очі тьмяними, від чого власне відображення в дзеркалі зовсім не тішило маленьку фею.

– І чому не можна весь час бути маленькою?

– Для тебе це не проблема...

– Якщо бабуся дізнається, вона точно мене покарає, – похитала головою дівчина, відвівши погляд.

– Ліро!

– Тихо ти! Я тільки трохи назад час відмотала.

– Якщо хтось дізнається? – Пошепки «закричала» Ніла.

– А хто дізнається, якщо ми про це нікому не скажемо?

Похитавши головою, Ніла більше нічого не сказала, але її обличчя було красномовніше за тисячу слів. Вона, без зайвих сумнівів, була налякана і схвильована одночасно. Феям, особливо повнолітнім, використовувати свою магію для пустощів – табу. Але, звісно, Ліра так ніколи не думала. Для неї її магія – це її продовження. І що вона з нею робить – тільки її справа.

– І ти знову зробила своє тіло меншим? – Окинувши подругу прискіпливим поглядом, запитала Ніла.

Незграбно посміхнувшись, Ліра зчепила руки разом і підібгала губи, не відповідаючи на запитання. Утім, відповідь була зрозумілою і так. Але, справді, це ж її особиста справа бути вищою, нижчою або середнього зросту. Хіба це взагалі має значення?

– Навіть не думай, – застережливо видихнула Ніла, коли помітила дрібні рухи Ліри. – Ніякої магії!

– Я не хочу дорослішати, – несподівано сумно промовила білява фея, відвернувшись. – Я чую щодня, що скоро стану повнолітньою і приноситиму своїм даром користь усім навколо. Але хоч хтось запитав мене, чого я хочу? Усі навколо тільки й знають, що я маю це чи те, але мені це нецікаво.

– Ти все ще хочеш знайти свого батька? Ти ж знаєш, що це неможливо? – Взявши Ліру за руку, прошепотіла засмучено Ніла.

Ще десять років тому Ліра побачила за межами Сяйливого лісу сім'ю з трьох людей: мами, тата й доньки. Тоді дівчинка вперше зрозуміла, що всі феї втрачають у своєму відокремленому способі життя. Та радість, щире щастя, яке вона бачила в маленькій дівчинці, стали для неї якимось прихованим бажанням. Про цю історію вона розповіла тільки Нілі, але навіть зараз слова подруги викликали в ній смуток.

– Ми ті, ким ми є, Ліра, – протягнула, зітхнувши, рудоволоса фея. – Навіть якщо ти відмотаєш час назад на тиждень, рано чи пізно тобі все одно доведеться подорослішати. До того ж, після п'ятдесяти ти зможеш вийти у великий світ і спробувати знайти свого батька, – запропонувала вона, розуміючи, що раніше була занадто різкою.

– Я запитувала маму, де вони з батьком зустрілися, але вона не хоче про це говорити. Можливо, вона сама не знає, від кого народила мене, – протягнула задумливо Ліра. Це була правда їхнього життя.

– Багато фей дійсно цього не знають. Я в мами теж запитувала десять років тому, де вони зустрілися з моїм батьком, але вона каже тільки, що зовнішній світ запаморочив їй голову.

– Запаморочив голову?

– Саме так. Я вже чекаю того дня, коли зможу сама вийти в зовнішній світ. Мені дуже цікаво, що там і як може світ запаморочити голову.