22 Розділ. Вечір кіно.

Таксі підкотило до магазину, і я почув знайомий скрип гальм. Двері багажника відчинилися, і я почав акуратно завантажувати пакети зі смаколиками, відчуваючи, як холодне повітря обпікає руки. Раптом із одного пакета випала пачка сирного попкорну і  запах відразу нагадав мені дитинство. Таксист нахилився, підняв її й усміхнувся.

— Ого, скільки смаколиків! — здивувався він, оцінюючи багажник, вказуючи на підібрані коробки печива, шоколадні батончики й пакетики цукерок, які дзвеніли при кожному пересуванні. — Для дітей?

— Ні, для дівчини, — відповів я, не втримавшись від посмішки, відчуваючи легке тепло в грудях.

— А-а-а, ну тоді зрозуміло, — хмикнув він і засміявся, ніби згадав щось своє. — Я своїй досі купую. Люблять вони таке, — додав із теплою ноткою в голосі, і в його очах промайнула тиха радість, яку важко приховати.

Таксист, чоловік років п’ятдесяти з сивими скронями та зморшками, що підкреслювали його життєвий досвід, вмостився за кермо, а я сів поруч, відчуваючи м’якість шкіряного сидіння та прохолоду повітря, що заходило крізь вікно.

Сьогодні у нас з Анною вечір кіно. Я закупив цілу гору смаколиків: солодкі маршмелоу, ніжний шоколад, хрусткі чипси та пакетики із її улюбленим сирним попкорном. У кишені блищав маленький брелок зі Стічем — яскрава синя потвора з мультфільму, що змушує її сміятися щоразу, коли вона його бачить. Сьогодні рівно пів року, як ми разом. І сьогодні я попрошу її переїхати до мене.

Пам’ятаю, на початку вона хвилювалася, що швидко мені набридне. Дурненька… Все вийшло навпаки. Я вже не уявляю, як буду без неї. Без її тихого сопіння вночі, коли вона перевертається з боку на бік, не порушуючи мого сну. Без ранкового бурчання на кухні, коли вона, у моїй сорочці та з розкуйовдженим волоссям, повільно смокче каву, обережно обертаючи горнятко в руках. Без її безглуздих розмов із набитим ротом, коли вона намагається одночасно розповісти щось і не пролити чай. І, звичайно, без того сміху, який заражає, хоч би який у мене був настрій, робить мій день світлішим, наче сонячний промінь пробився крізь хмари.

Колись я був упевнений, що знаю, яка жінка буде поруч зі мною. І Анна зовсім не відповідала цим уявленням. Мабуть, я просто погано знав себе… А, можливо, я змінився. Але знаю точно одне: я щасливий. По-справжньому.

Ні, у нас не ідеальні стосунки. Ми часто сперечаємося — інколи так, що голос луною розходиться по квартирі. Але майже завжди я поступаюся. Бо коли вона знову сміється — і її очі іскряться, і губи розтягуються в усмішці, — я теж стаю щасливим. Ніби весь світ нарешті на своєму місці.

Ми під’їхали до будинку, де біля дверей вже чекала вона. Легкий вечірній вітер грайливо розвівав її волосся, а очі світилися нетерпінням і теплотою.

— Привіт, — посміхнулася вона, і ця посмішка відразу зігріла мене сильніше, ніж будь-яка ковдра.

— Привіт, кохана.

Надалі всю інформацію щодо нових творів автора ви можете дізнатися в Telegram-каналі, посилання на який зазначене в шапці профілю, а також у соціальних мережах Еларен Веш.