21 Розділ.Квест.

Я домовився з організаторами, що наша група «випадково» розділиться під час проходження. Мовляв, для більшої інтриги у них є момент, коли гравців зачиняють у різних кімнатах. Я попросив так підлаштувати, щоб опинився саме з Анею.

Наступного вечора вони прийшли утрьох — Макс, Анна й Віктор. Я, як і планував, з’явився останнім. Двері зачинилися за моєю спиною з глухим, ледь тремтячим відлунням, і в приміщенні наче стало тихіше. В повітрі ще тримався запах вогкої вулиці — трохи озону після дощу, змішаного з холодним ароматом мокрого асфальту.

Анна кинула на Макса короткий, двозначний погляд — настільки швидкий, що можна було б і пропустити, якби не легке напруження в її зіницях. Макс відповів майже невидимою зміною виразу обличчя: куточки губ пішли вгору, але в очах промайнуло щось колюче, наче тінь прихованої насмішки.

Вона була у світлій, трохи oversize куртці, що м’яко спадала з плечей, і тонкому светрі кольору розбавленої кави. З-під тканини тонкою дугою виглядав срібний ланцюжок, який час від часу вловлював світло й бликав, немов намагаючись привернути увагу. Волосся зібране у високий хвіст, але кілька неслухняних пасом вибилися й лоскотали її щоки при кожному повороті голови.

Вона стояла з ледь підтягнутими плечима, ніби чекаючи сигналу до дії. Пальці час від часу ковзали до блискавки куртки — то зімкнуться на ній, то відпустять, наче вона намагалась зайняти руки, щоб не видати внутрішнього хвилювання. Погляд її мандрував по кімнаті, ковзаючи по обличчях, але знову й знову повертався до мене. Ці короткі зустрічі очей тривали мить довше, ніж треба, і в них жила змішана гама — холодна оцінка, прихована цікавість… і ледь помітна настороженість.

Я вловлював кожну дрібницю — як трохи швидше вона вдихнула, коли наші погляди зустрілися; як на мить розтиснула пальці, немов забула, що тримала блискавку; як тінь від пасма волосся пробігла по її губах, і вони ледь-ледь ворухнулися, ніби вона щось хотіла сказати, але передумала.

— Ну що, готові? — адміністратор повільно прочинив перед нами двері в темний, звивистий коридор, від якого тягнуло запахом старої пилюки й вогкої штукатурки.

Гра почалася.

Ми ступали обережно, і світло ліхтарика в моїй руці вихоплювало з темряви потріскані стіни та облущену фарбу. Під ногами хрустів сипкий пил і дрібні уламки. Першою локацією став старий кабінет детектива: на столі — розсипані листи з пожовклими краями, зашифровані замітки й чорно-білі фотографії, які пахли архівною тишею. На окремому столику лежав зламаний кишеньковий годинник, стрілки якого завмерли назавжди. Поруч — клаптик паперу з таємничим набором цифр і символів.

— Це перший квест, — прошепотіла Аня, нахиляючись над запискою так, що її волосся торкнулося моєї руки. — Маємо розгадати код, щоб відкрити шафу.

Ми разом схилялися над загадкою, переписували символи, сперечалися, як правильно поєднати підказки. Вона вчитувалася у кожну дрібницю, а я — ловив, як у її погляді спалахує азарт. Нарешті, після кількох невдалих спроб, замок клацнув, і дверцята шафи повільно розчинилися, відкриваючи прихований відсік із важким металевим ключем.

Перейшовши до наступної кімнати, ми мовчки передавали одне одному деталі механізму, що треба було зібрати, наші пальці ледь торкалися, і в цій випадковій близькості відчувалася напруга, яку не передбачали правила гри.

Та раптом у коридорі згасло світло. Я ще не встиг зреагувати, як чиїсь холодні, міцні руки схопили мене й різко потягли вперед. Двері за спиною зачинилися з глухим ударом, і в тиші пролунав хриплуватий голос із прихованої колонки:

«Гравці розділені. Продовжуйте пошук у своїх зонах».

Світло повернулося, і я опинився в тісній кімнаті. Крім мене тут була лише вона — Аня.

— Схоже, нас роз’єднали, — озирнулася вона навкруги, і в її голосі тремтів ледь помітний відтінок напруження. — І чомусь мені здається, що це твоя витівка.

— Боюся, ти мене переоцінюєш, — відповів я з усмішкою.

Вона підняла брову, але кутики її губ зрадницьки вигнулися в ту хитру, майже змовницьку усмішку, яка ніби казала: «Пограймо».

Нова зона була схожа на маленьку бібліотеку: високі стелажі з книгами, вкритими товстим шаром пилу, павутина, що тягнулася зі старих кутів, старий глобус із потертими картами, і на стіні — великий портрет, чиї очі, здавалося, уважно стежили за кожним нашим рухом.

— Здається, завдання — знайти правильний ключ і зрозуміти, який із портретів відкриває секретний відсік, — сказала Аня, проводячи пальцем по різьбленій рамі.

Ми крок за кроком досліджували кімнату: вона вказувала на дрібниці, які я не помічав, я підхоплював її здогадки й пробував їх у дії. Голоси ставали тихішими, погляди — довшими.

— Подивися, — прошепотіла вона, нахиляючись до глобуса, — якщо повернути цю частину на сто вісімдесят градусів…

Вона обережно провернула його, і зсередини з глухим дзвоном випав старий ключ із майже стертого гравіювання. Я вставив його в замок, прихований у рамі портрета, і враз одна з книжкових полиць із тихим клацанням відсунулася, відкриваючи темний прохід.

— Ми на крок ближче, — посміхнулася Аня, і я помітив, як у її пальців ледь помітно тремтить подих напруги.

Наші випадкові дотики ставали все частішими: рука ковзала по руці, плече — по плечу. У цій тісній, напівтемній кімнаті між нами народжувалася ще одна гра — без правил і підказок, але з набагато вищими ставками.

— Ти впевнений, що це не твоя робота — роз’єднати нас? — тихо запитала Аня, вдивляючись мені у вічі, ніби намагаючись зазирнути далі, ніж я готовий впустити. Її зіниці були розширені, а пальці, злегка зімкнуті в кулак, тремтіли від стриманого напруження.

— Можливо… зовсім трішки, — відповів я, намагаючись усміхнутися, але відчуваючи, як ця усмішка виходить м’якою, майже беззахисною. Мені здавалось, що мої слова — це тонка нитка, якою я намагаюся підтягнути її ближче, і одночасно боюся, що вона обірветься.