20 Розділ Союзник.

— Привіт.
— Привіт, друже, — Макс підняв брову, і в його усмішці промайнула знайома глузлива іскорка. — Як обличчя?

Я машинально торкнувся щоки.
— Ти вже знаєш? — у голосі з’явилася тінь приреченості, яку я навіть не намагався приховати.

— Ага, — він кивнув, і цього разу його тон став майже співчутливим. — Я ж попереджав: тримай руки й… ще дещо при собі.

Я гірко всміхнувся, видихнув:
— Знаю… Лоханувся.

— А коли ти зрозумів, що вона мені подобається? — кинув я, намагаючись, щоб це прозвучало байдуже, але в грудях щось напружилося.

Макс відкинувся на спинку лавки й загадково всміхнувся:
— У піцерії.

Я здивовано глянув на нього:
— В якому сенсі?

— Та ще тоді все стало зрозуміло, — у його очах блиснула впевненість. — Ти дивився на неї й посміхався.

— Ні, Максе, — я скривився, намагаючись відмахнутися від його слів. — Я сміявся, бо вона виглядала кумедно.

Він хитнув головою, зберігаючи той самий впевнений погляд, від якого я почувався розкритим наче під рентгеном:
— Мгг… Але ти більше ні на кого так не дивився. Вона — єдина, хто викликає в тебе такі емоції. — Він говорив так, наче розкривав таємницю, про яку я й сам не здогадувався. — А потім ще та історія з сорочкою — і я вже був певен.

Він тихо засміявся — не знущально, а по-доброму.

Я примружився:
— А чому ти не попередив, що ви з нею не разом?

Макс зітхнув і потер долоні, наче намагаючись стерти з них невидиму провину:
— Боявся злякати твій інтерес до неї. Ви — мої двоє найкращих друзів. Не хотів умішуватися.

— У неї з Віктором усе серйозно? — запитав я, дивлячись у підлогу. Серце калатало, як перед вирішальним ударом, але всередині жевріла надія почути щось хороше.

— Не знаю, — відповів він після паузи. — Вона про нього не говорила. Лише казала, яка вона на тебе зла і готова прибити.

Він ледь стримав посмішку, а я, навпаки, всміхнувся широко й навіть трохи самовдоволено.

Ми зустрілися поглядами. У тій короткій миті між нами пролетіло невимовне: підтримка, легке підбадьорення й відлуння майбутніх рішень.

Ще кілька годин тому я сумнівався, чи варто взагалі намагатися зблизитися з Анею. Але зараз сумнів зник, наче його змило.
Вона могла злитися, кидатися словами, навіть погрожувати — та це лише доводило, що я не байдужий. Якби я нічого для неї не значив, вона б просто відвернулася й пішла.
А тепер… тепер я знав напевно: не здамся.

Ідея з’явилася миттєво — наче хтось підкинув її мені просто в голову. Я раніше чув, що в місті відкрився новий квест із живими акторами. Ідеальна пастка: замкнений простір, обмежений час, спільна мета. І я міг зробити все, щоб залишитися з нею наодинці.

— Чуєш, — я розвалився на лавці в роздягальні після тренування, витираючи піт рушником, і глянув на Макса, який возився з пляшкою води. — Треба якось розвіятися. Мозок закисає від рутини. Сходімо на квест.

Він підняв брову:
— Який ще квест?

— Новий, з живими акторами. Кажуть, атмосфера просто бомба. Потрібно четверо людей. Покличеш Аню... — я зробив паузу, наче згадав щось дрібне, і додав мимохідь: — Але не говори, що я теж буду.

— О, починається... — Макс хмикнув, закручуючи кришку. — І що я з цього матиму?

— З мене боржок, — я посміхнувся краєм губ, знаючи, що він не відмовиться.

— Домовилися, — він махнув рукою, але вже за мить скривився. — Але що, якщо вона візьме з собою Віктора?

Я повільно ковтнув воду, дивлячись йому прямо в очі:
— Нехай бере. Це не проблема.

Він примружився:
— Ти щось задумав.

Я лише посміхнувся. Бо вже знав, як усе зробити.