19 Розділ. Поцілунок.

Я прокинувся від тихого, майже нечутного шарудіння. Воно пробивалося крізь сон, наче хтось обережно ворушив папір або торкався тканини. Я затримав подих, прислухаючись, і зрозумів — це Аня одягається. Її рухи були дивно зосереджені й повільні, як у людини, що не хоче збудити сплячого. Вона рухалася так, ніби боялася кожного зайвого звуку.

І тут моє серце різко вдарилося об груди. Усередині щось тривожно стиснулося. Я зрозумів: вона намагається вийти, не сказавши жодного слова. Тікає. Точно так само, як зазвичай роблю я, коли не бачу сенсу залишатися. Але цього разу… чомусь це різало мене зсередини.

Я чув, як її кроки стають ближчими до дверей. Кожен тихий рух, кожен подих відлунював у мені глухим болем. Моє тіло наче кричало, благаючи її зупинитися.

— Що ти робиш? — слова вирвалися раптово, ще до того, як мозок устиг їх обдумати.

Вона застигла. Я навіть у напівтемряві побачив, як її плечі завмерли, а голова трохи нахилилася вбік, наче вона зважувала — відповісти чи вдавати, що не почула.

— Мені на роботу сьогодні… — її голос був тихий, ковзав нерішучими інтонаціями. — Хочу ще додому заїхати, переодягнутися.

Я сів на дивані, повільно протер обличчя долонями, намагаючись стерти важкість зі свідомості. Погляд упав на її силует — він здавався крихким і водночас упертим.

— На роботу? — повторив я, злегка насмішкувато, але всередині в мені вже палала образа.

— Угу, — коротко кивнула, навіть не озирнувшись.

— Ти ж звільнилася, — мій голос був майже м’яким, але в кутиках губ відчувалася гірка усмішка.

— Я просто… цей… — вона почала плутано перебирати слова, і я бачив, як її пальці нервово торкаються ремінця сумки.

— Ти просто тікаєш, — закінчив я за неї, встаючи й роблячи повільний крок у її бік.

Напівтемрява обволікала нас, але я відчував її погляд. Він був напружений, гострий, майже тривожний — як у хижака, що несподівано опинився в пастці.

— Діма… — вона ковтнула повітря, немов збираючись з силами. — Те, що сталося сьогодні, — це була помилка. Я була п’яна і… не розуміла, що роблю.

Я нахилив голову, вловивши кожну паузу в її словах.

— Те, що сталося сьогодні? — повільно перепитав я, вловлюючи інтонацією іронію. — А що, власне, сталося?

Вона стиснула губи, немов боялася вимовити наступні слова, але все ж таки змусила себе:

— Ну… ми… — глибокий вдих, повільний видих. — Переспали? — і навіть це слово вийшло з ноткою запитання, неначе вона сама не була в цьому впевнена.

— То це я в твоїх очах… — я примружився. — Виглядаю як хто? Як тип, що підбирає п’яних дівчат, щоб скористатися ними, поки вони без свідомості?

Я ступив ще крок, і тепер між нами залишалося менше півметра. Моя тінь повністю поглинула її.

— А чому тоді я в тебе, — її голос раптово став холоднішим, — і мій одяг розкиданий по кімнаті, а я спала у твоїй футболці?

У темряві її очі блиснули, немов лезо.

— Бо ти була настільки п’яна, що навіть не згадала свою адресу, — сказав я, не відводячи погляду. — Я не зміг залишити тебе надворі. А одяг ти почала скидати сама. Я дав тобі футболку, щоб ти не спала гола.

Ми стояли, немов у дуелі. Ніхто не кліпав, ніхто не відводив очей. Атмосфера між нами була напружена, наче струна, яка ось-ось порветься.

Я чув її подих — глибокий, трохи пришвидшений. Мій серцебиття віддавався у скронях.

Моя рука піднялася майже сама. Спершу я торкнувся кінчиками пальців її щоки — шкіра була тепла, трішки тремтіла. Потім ковзнув пальцями в її волосся, м’яко, але рішуче притягуючи до себе. Її подих обпік мої губи ще до того, як я встиг подумати.

І тоді я поцілував її — глибоко, без вагань, наче це було єдине, що могло розірвати цю нестерпну напругу між нами.

Я віддався цьому моменту без залишку, ніби весь світ зник, залишивши нас удвох у просторі, де не існувало часу. Моє серце завмерло, а потім забилося так швидко, що відлуння віддавалося в скронях. Дихання збилося, рвані ковтки повітря ледь заповнювали груди. Думки… їх більше не було — вони застигли, наче крига, і тільки одне відчуття розливалося по мені хвилею — тепло, глибоке і майже святе.

По тілу пройшло хвилею неймовірне блаженство — воно було настільки чистим і водночас приголомшливим, що хотілося закрити очі й розчинитися в ньому, не думаючи про завтрашній день. Вперше в житті, цілуючи когось, я відчував не жагу, а щось інше. Більше. Світліше. Мабуть, те саме, що називають справжнім почуттям, яке не піддається опису, але впізнається відразу.

Та наступна мить усе зруйнувала. Вона раптово вирвалася з моїх рук, рух — різкий, майже зляканий, ніби я обпік її. Відстань між нами зросла, і перш ніж я встиг щось сказати, гарячий ляпас обпік мою щоку. Удар був настільки неочікуваним, що в голові загуло, а у вухах задзвеніло тонким металевим звуком. Шкіра горіла, пульсуючи під моїми пальцями, коли я машинально торкнувся обличчя.

Тепло, що ще мить тому наповнювало мене, зникло, залишивши після себе холодну порожнечу. Йому на зміну прийшли шок, розгубленість і липка тривога, що повільно стискала горло. Що я зробив не так? Я шукав відповідь у її очах, але вона навіть не дивилася в мій бік. Анна розвернулася, і в її кроці було стільки рішучості, що я відчув — зупинити її зараз неможливо.

Двері грюкнули з таким звуком, ніби відрізали мене від чогось важливого. У кімнаті стало тихо. Занадто тихо. Повітря раптом стало густим, важким, і навіть тіні на стінах здавалося потемніли.

Я стояв, мов укопаний, намагаючись зібрати докупи розсипані в голові думки. Можливо, я знову прорахувався. Можливо, був надто самовпевнений. А може… я просто закоханий настільки, що вже не помічаю, коли переступаю межу.