18 Розділ. Моя перша гостя.

Я знайшов її на набережній. Ніч була тиха, лише вітерець легенько ворушив верхівки дерев і гнав по воді Буга дрібні хвилі, що лоскотали світло ліхтарів. Вона сиділа на холодній металевій лавочці, трохи згорбившись, і дивилася на темну течію річки. Пориви вітру гралися її білявим волоссям: тонкі пасма вибивалися з-під капюшона й лоскотали їй щоки. Виглядала вона такою крихкою й самотньою, що в грудях у мене защеміло.

Я підійшов не надто тихо — навмисно, щоб не налякати, — але й не поспішав, аби приховати своє прискорене після пробіжки дихання. Кросівки тихо шурхотіли по плитці набережної.

— Що ти тут робиш? — запитав я, обережно присівши поруч, залишивши між нами невелику відстань.

— Ммм... — вона повільно повернула до мене обличчя, а вуста розтяглися в майже непомітну усмішку. Вона смішно кліпнула п’яними очима, які блищали у світлі ліхтарів, і виглядала трохи розгубленою.

Я ледь стримав усмішку. «Блін, вона така мила навіть, коли напідпитку», — промайнуло в моїх думках, і серце від цього дивно стиснулося.

— Аню, поїхали додому? — нахилився я трохи ближче, намагаючись заглянути їй у вічі й зрозуміти, наскільки вона адекватна.

— Мммггг... — видихнула вона, ледь киваючи.

Я обережно дістав телефон із кишені й набрав Макса.

— Алло, я її знайшов, — сказав тихо, намагаючись не розбудити напівсонну Аню.

— Як вона? — стурбований голос друга пролунав у слухавці майже одразу.

— Усе гаразд. Сиділа на лавочці, дивилася на воду, — я озирнувся довкола, переконуючись, що ми справді одні на набережній. — Я замовив таксі.

— Діма, відвези її додому. Не залишай саму з таксистом, — суворо наголосив Макс.

— Домовились, — відповів я й відключився.

Таксі вже чекало біля сходів до набережної. Фари автомобіля розрізали напівтемряву, а вологе покриття бруківки відбивало світло. Я підійшов до Ані.

— Аню, скажи свою адресу, — обережно торкнувся її плеча і легенько потрусив, намагаючись розбудити.

Вона лише сонно махнула рукою, мов відганяючи набридливого комара, і щось незрозуміло пробурмотіла.

Я зітхнув і знову набрав Макса.

— Алло, Макс, скажи адресу Ані, куди її везти?

— Е-е-е... я не знаю її адреси. Пам’ятаю тільки, що десь на Гречанах, — відповів він після паузи, в якій чітко відчувалася його розгубленість.

— І що мені тепер робити? Вона й двох слів зв’язати не може, — роздратування непомітно прослизнуло в моєму голосі.

— Вези до себе, — спокійно сказав Макс.

— У якому сенсі — до мене? — я навіть завмер.

— У прямому. Не залишиш же її на вулиці. Але тримай руки при собі. І не тільки руки, — додав він, і важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.

— Макс! Ти за кого мене маєш? — мій тон став глухим і надзвичайно серйозним.

— От і добре. Давай, бо я зайнятий, — і він різко відключився.

Я зітхнув, прибрав телефон до кишені та, нахилившись, підхопив Аню на руки. Вона була легка, як пір’їнка, і покірно вмостилася, поклавши голову мені на плече. Її волосся пахло чимось теплим і домашнім — можливо, шампунем із ромашкою чи липою.

Я обережно посадив її на заднє сидіння таксі й пристебнув ременем.

— Проспект Миру, 29, третій під’їзд, — продиктував я водієві свою адресу.

— Зрозумів, — коротко відповів таксист і натиснув на газ.

Ми виїхали з темної набережної на освітлену вулицю. Усю дорогу Аня мирно дрімала, схилившись мені на плече. Час від часу вона тихо сопіла й щось нечітко бурмотіла уві сні, а я знову ловив себе на думці, що вона виглядає як миле, беззахисне створіння, яке хочеться оберігати. І водночас — на диво довірливе, адже спокійно заснула біля мене, не хвилюючись анітрохи.

Я заніс її у квартиру на руках, обережно притримуючи голову, щоб не вдарилася об дверний косяк, і повільно поклав на диван. Її волосся, трохи розкуйовджене після вулиці, розсипалося по подушці, а щоки залишалися розчервонілими від  вина. Я нахилився, зняв білі кросівки й акуратно поставив їх біля входу, носками до стіни — звичка, вироблена роками життя на самоті. У квартирі тихо пахло свіжозвареною кавою, яка ще зранку залишила теплий аромат на кухні, і пральним порошком — я якраз зранку вмикав пралку, і цей м’який, домашній запах тепер змішувався з її парфумами.

Пішов у спальню, щоб змінити постільну білизну. У мене всього два комплекти, які я просто чергую, коли перу — один сушиться, інший служить. Гостей я майже не маю, а дівчат тим паче до себе не приводжу: зазвичай зустрічаємось або в них, або на якійсь нейтральній території. Ну що ж… Не рахуючи Насті, Анна — перша дівчина, яка переступила поріг цієї квартири. Це навіть трохи дивно — бачити тут чужу присутність, живу й теплу.

Раптом зі студії долинув глухий звук, наче щось упало. Серце мимоволі пришвидшилося, і я, не вагаючись, поспішив туди — і завмер на порозі.

Посеред кімнати стояла Анна. Вона похитувалася, тримаючись однією рукою за спинку стільця, немов за рятівну опору, а її джинси сповзли до колін, відкриваючи смішні білі трусики з намальованим Стічем.

— О Господи… — я швидко прикрив очі долонею, але малюнок все одно встиг запам’ятатися. Губи самі розтягнулися в усмішці, а потім я тихо пирснув від сміху.

— Аню! Що ти робиш? — підійшов ближче, намагаючись дивитися на стіну, підлогу, будь-куди, тільки не на неї. — Для чого штани стягнула?

— Ммм… я хочу спати, — пробурмотіла вона ображеним, п’яним голосом і кліпнула на мене великими, розгубленими очима.

Я ледь не розсміявся ще голосніше, відчуваючи, як хвиля ніжності та смішної розгубленості накочує на мене.

— А штани тут до чого? — я підхопив її під лікоть, щоб не впала. Її рука була тепла, майже безвольно ковзнула в мою долоню.

— Не… не зручно, — вона похитала головою й глибоко зітхнула, наче пояснила щось абсолютно очевидне.

Я зітхнув у відповідь, все ще посміхаючись, і стягнув із себе  кофту. Акуратно прикрив нею її стегна, ніби імпровізованим пледом, і підняв на руки, відчуваючи легку вагу та сонну теплоту її тіла.