17 Розділ. Я знаю, що зі мною.

Офіціанти подавали страви повільно, одна за одною, ніби намагаючись розтягнути задоволення від вечері. Від кожної тарілки підіймався густий, апетитний аромат — теплий запах свіжоспеченого хліба, прянощів і соковитого м’яса, змішаний із ніжними нотками обсмажених овочів. Але мені було не до того. Я майже не відчував голоду. Уся моя увага була прикута до нового гостя — я очима буквально «поїдав» його, відстежуючи кожен рух. Він сидів навпроти, трохи нахилившись до Анни, і з легкою, природною невимушеністю вів розмову. У його голосі було щось м’яке, заспокійливе, і від цього мені ставало нестерпно. Кожен раз, коли Анна усміхалася йому у відповідь, моя кров закипала, а в скронях відчутно пульсувало.

Офіціант нарешті поставив переді мною гарячий стейк з овочами-гриль. Від шматка м’яса підіймалася тонка стрічка пари, а на золотавих кабачках і червоних перцях блищали краплі олії. За мить така сама страва з’явилася перед Анною, але на її тарілці ще красувалися блискучі від соку гриби. Не роздумуючи ні секунди й не питаючи дозволу, я просто взяв її тарілку, нахилив до своєї й висипав гриби на власну страву. Потім, наче нічого не сталося, поставив її тарілку назад перед Анною. І лише тоді помітив, що за столом запала тиша. Кілька секунд усі мовчали, спостерігаючи за мною з різними виразами облич: хтось здивовано, хтось із прихованим осудом.

Тиша висіла в повітрі, поки я не перевів погляд на Анну. Вона посміхалася мені так, ніби нічого дивного не сталося, — її посмішка була м’якою, лагідною, теплою, як перший сонячний промінь.

— Ти запам’ятав, що я не їм грибів? — запитала вона тихо, з тією самою теплою посмішкою.

— Пробач… Я мав спершу запитати, перед тим як… — я знітився, слова чіплялися одне за одне, та вона не дала мені договорити.

— Дякую. Видно, офіціант просто забув, — сказала Анна, і в її погляді було стільки лагідності, наче вона спеціально прикривала мене від чужих оцінок, щоб я не виглядав повним дурнем.

Я перевів очі на Макса. Видно, на нього моя витівка  справила  враження — він ледь стримувався, щоб не розсміятися, і на його обличчі блукала крива посмішка. От же ж гад! Міг би й раніше попередити, що вони з Анною — просто друзі, а не… те, що я собі накрутив.

Минуло майже півтори години. За столом стояв сміх і легкі розмови. Всі розмовляли жваво, жартували, підіймали келихи, ділилися історіями. Здавалося, для всіх це був чудовий вечір. Анна весь цей час приділяла увагу Віктору, то слухаючи його, то сміючись із його слів. Макс тим часом зосередив свою чарівність на Діані, й за це я був йому навіть трохи вдячний — бодай хтось її відвертав від мене. Віталій з Ірою сперечалися з Юрою та Ясею, їхні голоси часом підіймалися, а руки активно жестикулювали, намагаючись підкреслити кожне слово.

А я сидів, відчуваючи, як мій настрій повільно сповзає вниз. Дедалі гірше. Краєм ока я побачив, як Віктор легенько обійняв Анну за плечі, нахилився до її вуха й прошепотів щось, від чого вона тихо, сріблясто засміялася. Цей сміх різонув мене, мов лезо. Усередині все закипіло, злість пульсувала, вимагала виходу.

Я повільно, майже непомітно підвівся з-за столу. Ніхто особливо не помітив — усі були зайняті своїми розмовами. Я вийшов на вулицю, йшов, не думаючи, просто туди, куди несли ноги. Свіже повітря різко обпекло легені, пробрало до кісток, але не принесло полегшення — злість і ревнощі палили сильніше за мороз.

Я ревную. Чесно зізнаюся собі в цьому вперше. Не знаю, коли і як це сталося, але я по вуха влип в Анну. І лише тепер розумію, який я ідіот, що не помічав цього раніше.

Я не встиг відійти й на кілька кроків, як поруч пролунав знайомий, як дзвін, голос:

— Дін-Дін?

Я різко зупинився та озирнувся. Навпроти стояла Настя, моя сестра, — усміхнена, з трохи здивованими очима. Не знаю чому, але в ту мить я раптом усвідомив, як сильно мені її не вистачало. І мені страшенно захотілося обійняти її. Цей порив був сильнішим за мене. Я міцно пригорнув її до себе й завмер, навіть не дихаючи, вдихаючи знайомий запах її парфумів.

— Ти чого? — через якусь мить запитала Настя, м’яко погладжуючи мене по спині, наче намагаючись заспокоїти. — Щось трапилося?

— Я… — промимрив я, не відпускаючи її. — Схоже, я наламав дров.

— Хочеш поділитися? — турботливо запитала вона.

Я лише глухо видихнув у відповідь. Нарешті розтиснув обійми, і ми мовчки, не поспішаючи, попрямували до найближчої лавки.

— Ну, я слухаю, — обережно промовила Настя, коли ми сіли, дивлячись на мене з тривогою.

Я глибоко вдихнув, збираючись із думками, й задумливо вимовив:

— Схоже, я втріскався.

— Хто? Ти?! — вона щиро здивувалася. Її брови злетіли догори. — Ого! І хто ж ця щасливиця?

— Анна, — коротко відповів я.

Настя миттєво округлила очі, намагаючись не засміятися.

— Зачекай… Це та сама Анна, про яку ти казав, що в ній немає нічого особливого? — її голос намагався не звучати глузливо, але кутики губ зрадницьки сіпнулися.

Я лише зітхнув і кивнув, розуміючи, як це виглядає збоку.

— І що ж змінилося в ній? — підняла брову Настя.

— Нічого, — відповів я й подивився їй прямо в очі.

Вона посміхнулася тепло, майже співчутливо, розуміючи мою ситуацію.

— Та ти просто подорослішав. І, видно, справді влип.

— Схоже, що так… — я опустив погляд на свої долоні й почав машинально терти їх одна об одну.

— А вона? Що відчуває вона? — тихо запитала сестра.

— А вона… — я зупинився, ковтаючи слова. Це було важче, ніж я очікував. — Схоже, ні.

— Ти впевнений? А що Макс каже?

— Сука твій Макс… знущається з мене! — не витримав я, згадавши, як він обвів мене навколо пальця.

У цей момент задзвонив телефон. Я витяг його з кишені й побачив на екрані ім’я Макса.

— Пом’яни чорта… — вилаявся я й підніс слухавку до вуха.

— Так!

— Ти далеко? — пролунав у трубці збуджений голос Макса.