16 Розділ. Вечірка Анни.

Будильник задзеленчав, як завжди, надто різко — різкий металевий звук розітнув тишу кімнати, наче удар ножа по склу. Я сіпнувся, вирваний із липкого, важкого сну. На мить заплющив очі знову, притискаючи голову до подушки, ніби це могло зупинити час і заглушити дзвін. Але будильник не збирався здаватися — його настирлива трель билася об стіни, змушуючи нерви напружуватися дедалі більше.

Зітхнувши, я витягнув руку, наосліп шарячи по тумбочці. Пальці ковзнули по купі дрібниць — ключах, розкритому блокноту, холодній чашці з недопитою кавою, — і нарешті намацали металево-холодний корпус телефону. Натиснув кнопку, і тиша поволі повернулася в кімнату.

У приміщенні панувала напівтемрява. Щільні штори пропускали тільки розмите світло ранкового міста — воно лягало на підлогу блідими плямами, ніби хтось розлив молоко. Я кілька секунд лежав нерухомо, слухаючи світ: унизу, під будинком, уже бурчали мотори машин, десь клацнули двері під’їзду, і знайомий крик сусіда з третього поверху пролунав у подвір’ї — він, як завжди, сварився зі своєю кішкою. Мій день починався передбачувано й нудно, немов за сценарієм, який я давно вивчив напам’ять.

Я нарешті підвівся — ліниво, неохоче, відчуваючи, як кожен рух дається зусиллям. У дзеркалі навпроти на мене втупився я сам: скуйовджене волосся стирчить у різні боки, під очима темні кола, погляд тьмяний і червонуватий. Вираз обличчя промовляв без слів: «Не наближайся». Я облився крижаною водою — струмені обпекли шкіру, пробрали до кісток, повертаючи до реальності. Холод стискав груди, змушував серце битися трохи швидше, але разом із ним приходило й усвідомлення порожнечі.

Я спробував зробити зарядку — сорок віджимань, як завжди. Та вже на десятій спробі тіло здалося: воно здавалося налитим свинцем, важким і неповоротким. Видихнувши, я здався й пішов на кухню. Поставив варитися п’ять яєць і просто завмер біля плити, спершися на стільницю. Пара з каструлі підіймалася вгору білими клубами, осідала на холодному металі витяжки. Я дивився у вікно, за яким усе здавалося сірим і нецікавим: бліді будинки, змоклі дерева, люди, що поспіхом кудись ішли, не дивлячись по сторонах.

«То так виглядає розбите серце», — гірко посміхнувся я сам до себе, відчуваючи, як посмішка зникає швидше, ніж встигає з’явитися.

Я набрав Андрія, попередивши, що сьогодні мене не буде:
— Не хочу нічого сьогодні… — втомлено кинув я, дивлячись, як бульбашки в каструлі лопаються одна за одною.

Діана, певно, досі ображена після того, як учора я різко вихопив у неї свою сорочку, не дозволивши одягнути. Мабуть, так і краще. Було б навіть легше, якби вона більше не дзвонила. Тоді мені не доведеться бачити її обличчя в ту мить, коли вона нарешті зрозуміє, що все скінчено.

Раптом задзвонив телефон. Гострий звук вирізався у гул киплячої води. На екрані висвітилося ім’я Макса. Я ковтнув повітря й прийняв виклик.

— Алло, привіт! Розбудив? — пролунав у слухавці його знайомий, надто енергійний голос, що дратував своєю жвавістю.

— Привіт… Ні, я вже прокинувся, — мій голос звучав сонно й глухо, немов я говорив крізь воду.

— Коротше, сьогодні збираємося в пабі. Я вже всіх попередив. І твою Фею теж, — у його тоні бриніло самовдоволення.

«Блін…» — майнула втомлена думка, наче хтось поставив крапку в моєму небажанні виходити з дому.

— А що за привід? — спитав я, намагаючись не зітхати в слухавку.

— Анна звільнилася! — Макс розсміявся голосно, від душі. — Ми вирішили це відсвяткувати.

— М-м-м… Добре. На котру?

— На восьму. І не забудь прихопити свою Фею, — додав він, не приховуючи веселощів.

— Добре, — погодився я, хоча в голосі не було й натяку на радість.

Я поклав телефон і перевів погляд на плиту. Вода вже бурхливо кипіла, підскакуючи й плюскаючи гарячими краплями на метал. П’ять яєць крутилося у вирі, наче маленькі планети у сірій порожнечі каструлі. Я подумав, що навіть вони сьогодні не врятують від тієї глухої пустоти, що розрослася всередині.

Я приїхав до пабу приблизно о двадцятій годині. Біля входу вже стояла Діана, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. У руках я тримав пляшку дорогого вина — ту саму, що колись залишилася в ресторані після банкету. Хотілося її трохи потішити. Я добре пам’ятав, як тоді на зупинці вона виглядала засмученою через роботу.

Діана зустріла мене поглядом, у якому читалася образа. Уся її постава, напружені плечі, схрещені руки — все кричало про невдоволення. Та попри це, вона чекала на мене.

Ми мовчки зайшли всередину. Повітря всередині було теплим і насиченим запахом хмелю та смаженого м’яса. Наші кроки лунали по дерев’яній підлозі, але між нами, крім цього стуку, не було жодного звуку.

Анна стояла поруч із Максом біля стійки, тримаючи в руках меню. Вона задумливо ковзала пальцями по глянцевих сторінках, а він нахилявся до неї, щось радячи з усмішкою на обличчі. Їхні голови майже торкалися одна одної, і було очевидно, що вони обговорюють, що замовити на вечерю. Я, разом із Діаною, попрямував до них, намагаючись приховати легке хвилювання, яке завжди виникало, коли я бачив Анну.

— Не знаю, як правильно вітати зі звільненням, — усміхнувся я щиро, намагаючись, щоб голос звучав невимушено, — тож просто тримай пляшку хорошого вина.
Я простягнув Анні пляшку, відчуваючи приємну теплоту її пальців, коли вона прийняла подарунок, і потиснув руку Максу. Його хватка була міцною, впевненою, як завжди.

— Дякую, — відповіла вона, і тепла посмішка торкнулася її губ, роблячи погляд ще яскравішим. — Привіт, — додала вона, звертаючись до Діани. — Проходьте до наших, а ми зараз зробимо замовлення.

— Домовилися, — кивнув я, і ми з Діаною попрямували до столика.
Я відчував на собі легкий запах її парфумів, змішаний з ароматом кави й смаженого м’яса, який стояв у пабі. Діана йшла слідом, потім обійшла стіл і сіла між мною та Віталієм.

Максим незабаром приєднався до нас. Він вмостився навпроти Діани, відкинувшись на спинку стільця, і його обличчя світилася звичною енергією — тією безтурботною, якою він умів заряджати всіх навколо.