15 Розділ .Розмова з Максом.

Я стояв на темній вулиці, жадібно хапаючи ротом свіже повітря, бо здавалося, що задихаюся.
Холодний вечірній вітер облизував щоки й колов шкіру дрібними голками, а легені пекло від різкого ковтка кисню. Я оперся спиною об кам’яну стіну сусіднього будинку, відчуваючи її вологу прохолоду. У голові дзвеніло, серце билося глухо й швидко, а в пальцях поколювало від напруження.

Минуло хвилин десять, перш ніж до мене підійшов Макс. Його кроки були тихі, але я почув їх іще здалеку — напевно, через те, що навколо стояла густа тиша, і тільки вітер ганяв  пух тротуаром.

— Ти як? — запитав він серйозно, зупинившись поруч і трохи нахиливши голову, щоб зазирнути мені в очі.
Його тон змусив мене напружитися. Невже… він помітив?

— Ти про що? — я спробував виглядати спокійно, знизав плечима й опустив руки в кишені, наче мені просто холодно, а не боляче дихати.

— Здається, ти не надто щасливий, зустрівши свою Фею, — мовив він, уважно вдивляючись у моє обличчя. Його світлі очі звузилися, вловлюючи найменші зміни міміки. — Розказуй, що не так?

Я не знав, як йому це вдається — бути найгучнішим у компанії й водночас помічати чужі настрої, ловити дрібниці. Здавалося, він читає мене, наче відкриту книгу, сторінки якої давно відомі.

— Мабуть, я уявляв усе занадто далеким від реальності, — чесно зізнався я, вдихнувши холодне повітря так глибоко, що аж защеміло в грудях.

— І це все? — його погляд пронизував наскрізь, немов він точно знав, що я чогось не договорюю.

Я відвів очі вбік, дивлячись на тінь від ліхтаря, що колихалася на асфальті.

— І… здається, мені подобається інша, — тихо промовив я, ледве ворушачи губами.

— То в чому проблема? — Макс говорив надто серйозно, аж незвично для нього. Його голос, зазвичай легкий і жартівливий, цього разу став глибоким і твердим. — Чому не почнеш стосунки з нею?

Я уважно поглянув на нього.
Чи він справді не здогадується, про кого йдеться… чи просто перевіряє мене?

— Я не можу. У неї вже є стосунки, — відповів я чесно, відчуваючи, як холод пробирається під сорочку.

— Ти впевнений у цьому? — уточнив він, трохи нахиливши голову набік, наче хотів зловити найменший відтінок брехні в моєму голосі.

— Так, на всі сто відсотків. Та й… здається, я їй байдужий. У цьому впевнений на дев’яносто дев’ять відсотків, — промовив я, розвівши руками й вдихнувши повітря на повні груди, поки легені не заболіли.

Макс усміхнувся куточком губ, наче між нами промайнула тінь жарту:

— Ну, один відсоток у тебе є. — Він жартома ляснув мене по спині, але  у цьому жесті не відчувалася  стриманість. — А якщо серйозно, друже… не поспішай. Придивися. Нехай усе буде, як є, а час покаже.

Він сказав це із дивним спокоєм, наче сенсей, який дає пораду своєму учню, а потім розвернувся й пішов назад. Його постать повільно зникала за дверима, залишаючи мене наодинці з вітром і власними думками.

Я дивився йому вслід.
Якби він знав, про кого йдеться, — він би ніколи більше не назвав мене другом.

Постоявши ще кілька хвилин у самоті, я  увійшов в приміщення, відчув, як холодні стіни коридору тиснуть на плечі. Лише далекі відголос сміху та музики нагадували, що за кілька кроків кипить життя. Я вдихнув на повні груди, намагаючись зібратись із думками. Зрештою, визнав, що Макс має рацію — краще не чіпати того, чого не можеш змінити. Нехай усе плине, як плине. Інакше можна просто потонути в цьому хаосі.

Я повернувся до зали. Вогні  відбивалися у келихах, а повітря було густе від сміху, розмов і запаху вина. Наші розташувалися за довгим столом: хтось жваво сперечався, хтось знімав сторіс, хтось просто слухав музику. Віталій стояв майже в центрі й співав пісню Артема Пивоварова, нахилившись до мікрофона з виразом на обличчі, ніби проживав кожне слово. Його сильний, чистий голос заповнював увесь простір, навіть вібрував у грудях. Помітно було, як половина дівчат у залі не зводили з нього очей, хтось навіть несвідомо кусав губи, підкорений магією моменту.

Діана сиділа навпроти Макса й жваво щось йому розповідала, то сміючись, то розводячи руками, немов актриса на сцені. Макс кивав і посміхався, хоча було видно — більше слухає не слова, а саму її, захоплену та яскраву.

У темному кутку, майже заховані від сторонніх поглядів, Яся та Юра існували у власному світі — обійнявшись, тихо сміючись і зрідка цілуючись, ніби все навколо перестало існувати.

Іра ж сиділа трохи осторонь, на дивані, і не відривала захопленого погляду від Віталія. Її очі світилися щирим захопленням, а губи ледь помітно повторювали слова пісні. Здавалося, ще трохи — і вона підніметься й піде до нього, притягнута його голосом.

А Анна…
Я ковзнув поглядом по залі, намагаючись вловити знайому постать, та її ніде не було. Порожнє місце за столом, ніяких слідів у натовпі.

Можливо, вийшла до туалету, — мимоволі промайнуло в голові, але тривожний осад залишився.

— Кого шукаєш? — несподівано пролунав голос за спиною.

Я різко обернувся й зустрівся з її очима. Вона стояла зовсім близько, світло ламп зачіпало пасма її волосся, роблячи їх м’яко-золотистими. Я мовчав, не знаючи, що відповісти, лише на мить завмер, немов упійманий на гарячому.

— У мене щось на обличчі? — Анна провела пальцем по щоці, примружилась і ледь посміхнулася. Усмішка вийшла легка, але трохи з іронією, ніби вона чудово розуміла, що відбувається.

— Ні, усе гаразд… Я просто задумався, — нарешті вимовив я, відводячи погляд.

— Коли тобі повернути сорочку? — спокійно запитала вона. І в ту ж мить у голові спливли свіжі кадри: вона, у моїй сорочці, з розгубленими очима…

— Яка сорочка? — здивувався голос Діани. Я й не помітив, як вона з Максом опинилася поруч, немов виросли з повітря.

— Діма позичив Анні сорочку, бо на неї розлили вино, — пояснив замість мене Макс.

Отже, Анна йому розповіла. Логічно, вони ж зустрічаються…