14 Розділ.Караоке.

Ми сиділи у світло-блакитному залі, де стіни мерехтіли від неонових відблисків. На пів стіни сяяв великий екран караоке, по якому повільно й урочисто бігли рядки пісень. Повітря було наповнене запахом піци, смаженої картоплі та легким ароматом парфумів, які змішувалися у дивний коктейль. Іра стояла біля мікрофона й співала Adele – Hello. Її голос лунав чисто й несподівано глибоко, з легкими нотками суму, і, зізнаюся чесно, у неї виходило чудово — так, що навіть відвідувачі з сусідніх столиків час від часу озиралися.

Я сидів за невеликим круглим столом, повільно попивав пиво, відчуваючи гіркуватий присмак на язиці, й намагався не випадати з розмови друзів. Це було неймовірно важко: слова пролітали повз, губили сенс, розчиняючись у шумі музики та сміху. Я ловив себе на тому, що очима постійно шукаю Анну.

Вона сиділа трохи осторонь, поруч із Максом, який безтурботно розвалився на дивані й раз у раз підкидав їй шматочки їжі, немов граючись, сміючись зі своїх же жартів. Анна спокійно приймала його увагу, майже не реагуючи, але від цього мені ставало ще важче дихати. Яся весь час тулилася до Юри, обвивала його руку своєю, демонстративно показуючи всім, що вони тепер разом. 

Віталій, як завжди, здавався людиною-примарою: сидів трохи далі, спокійний і відсторонений, дивився кудись крізь нас, наче в іншій реальності, де зовсім немає цієї компанії. А Діана… Вона весь час трималася за мою руку, стискала її тонкими пальцями, немов маленька дитина, що боїться загубитися. Я розумів, що їй тут незручно й вона почувається невпевнено серед нових облич, але все одно відчував роздратування, якого не міг приховати.

— Діан, от мені цікаво: чому ти тоді поцілувала Діму? — раптом запитав Юра, простягаючи Ясі часточку апельсина.

— Ох, це було спонтанно, — засміялася вона, ковтаючи шматочок ананаса. — Я програла в «бажання», і дівчата загадали мені саме таке завдання.

— Але чому саме його? — підняла брови Яся, кокетливо притискаючись до плеча Юри.

— Ну… він симпатичний, і я подумала: а чому б і ні? — знизала плечима Діана, і її пальці ще сильніше стиснули мою долоню.

— А ти, Анно, — раптом втрутився Макс, нахиляючись ближче й дивлячись на Анну, що неквапом жувала картоплю фрі, — ти б могла поцілувати Діму, якби тобі загадали бажання?

Я завмер. Серце глухо вдарило десь у грудях, а долоні раптово спітніли. Усе навколо — сміх, музика, світло — зникло, і я бачив тільки її обличчя. Чекав.

Анна перевела погляд на Макса й легенько, майже непомітно, похитала головою. У горлі виріс важкий комок. Звісно, вона не хоче мене цілувати. І з чого б їй хотіти?

— Гаразд, — засміявся Макс, не звертаючи уваги на мій стан. — А за їжу?

Анна подивилася на нього з ледь помітною посмішкою, ніби граючи в якусь мовчазну гру, й кивнула, погоджуючись.

— Ха! Я так і знав! — Макс зареготав так голосно, що ледь не звалився з дивану, а порожні келихи на столі дзенькнули.

Я дивився на Анну й відчував, як десь усередині стискається щось живе, як наростає принизливий біль. Вперше — справді боляче.

— Ти вже пережувала? Ходімо заспіваємо! — Макс різко схопив Анну за руку й потягнув до сцени, навіть не давши їй відповісти.

Я залишився сидіти за столом, спостерігаючи, як вона зникає в колі світла, й ковтаючи свій безсилий біль разом із теплим ковтком пива.

Вони вийшли на сцену, наче це був їхній власний світ, і хтось із них увімкнув українську народну пісню «Ти до мене не ходи». З перших акордів у залі пролунав їхній спів… О боже, це було жахливо. Вони співали настільки фальшиво, що здавалося, ніби кожен тягне у свій бік, наче дві старі розладнані скрипки. Ноти розліталися кудись у стелю, слова плуталися й перекручувалися, деякі рядки вони взагалі вигадували на ходу, сміялися, вставляли безглузді вигуки. Але при цьому — вони сяяли.

Анна була в центрі цієї безтурботної вакханалії. Її сміх дзвенів, як весняний струмок після довгої зими, чистий і такий заразливий, що хтось у залі навіть почав сміятися разом із нею. Волосся відкидалося назад при кожному різкому русі, очі світилися вогниками, а щоки розчервонілися від азарту й радості. Вона танцювала між рядками пісні, легка, майже невагома, немов її несла якась невидима хвиля.

Я не міг відірвати погляду. Серце билося швидше, а пальці трохи тремтіли, ніби від холоду. Невже я… запав на неї? Та ні, цього просто не може бути! Вона ж ніколи не приваблювала мене раніше, я сприймав її як пустотливу, надто галасливу подругу з нашої компанії. То чому тепер кожен її рух здається мені магнітним? Що зі мною відбувається?

Я ненароком зустрівся поглядом із Максом. Його очі на мить зупинилися на мені, і в грудях щось болісно стислося. Сором обпік обличчя, немов я стояв під спекотним сонцем. Я жахливий друг.

— Це… щось, — озвався тихий голос Діани поруч.

Я відвів погляд від сцени, ковтаючи клубок у горлі.

— Як їй не соромно так ганьбитися? — сказала вона з ледь помітною насмішкою, примружившись і не зводячи очей з Анни.

Її тон був холодний, колючий, і в ту ж мить я відчув, як неприязнь до Діани проростає всередині ще глибше, мов отруйний корінь.

— Пробач… мені треба вийти, — прошепотів я, різко відсмикнув руку й підвівся.

Кроки луною відбивалися в порожньому коридорі, коли я вийшов із залу. Повітря здавалося густим і важким. У голові калатало тисячі суперечливих думок, серце билося так гучно, що я чув його у вухах. І все, чого я хотів у цей момент, — це спокою й відповіді на запитання, якого боявся вимовити вголос.