13 Розділ. Ще одне побачення.

Сьогодні точно все буде добре. Я повторював це про себе, наче мантру, намагаючись переконати власне серце. Я налаштувався на побачення без ілюзій і мрій, без дурних очікувань, які завжди потім боляче ріжуть реальністю. Це — просто звичайне побачення з дівчиною, яка мені подобається. Здавалося б, що тут може піти не так?

Ми взяли попкорн — великий, карамельний, хоча я взагалі люблю солоний, — і попрямували до кінозалу. Світло поступово згасло, зал потонув у напівтемряві, й на екрані почалася реклама. У повітрі змішалися запахи карамелі, топленого сиру й свіжого масла. Шипіли газовані напої, десь позаду лунало гучне хрумтіння начосів, хтось тихенько сміявся, перегукувався через ряди, і все це створювало той особливий кіношний хаос, який я завжди любив.

Діана сіла прямо, немов на троні, з бездоганною королівською поставою, високо піднявши підборіддя. Навіть попкорн вона брала так, ніби це не попкорн, а витончені тістечка на світському рандеву. Пальці — довгі, доглянуті, рухи — повільні, чіткі. Дивно, але це чомусь мене дратувало. Я хотів чогось простого, живого, буденного, а не цієї вітринної досконалості.

На екрані щось вибухнуло, і весь зал разом вибухнув сміхом. Я машинально повернув голову до Діани. Вона прикрила рот долонею й тихенько хіхікнула. Боже, як фальшиво це виглядало! Мов ретельно підготовлена реакція, ідеальна до найменшого руху. Чому раніше я сприймав це як ознаку вихованості, а тепер бачу в цьому лицемірство? Що зі мною не так?

Раптом Діана обхопила мою руку. Її пальці були холодними, але рухи — повільні, ніжні, навіть трохи театральні. Вона ніби грала роль турботливої дівчини, легенько водила пальцями по моїй шкірі. І мене це раптом роздратувало. Хотілося висмикнути руку, підхопитися, утекти з залу. Куди завгодно — тільки не залишатися тут, у цій липкій атмосфері удаваної романтики.

Я не розумів самого себе. Я на побаченні з дівчиною, про яку колись мріяв, а почуваюся найнещаснішою людиною на світі. У горлі застряг клубок, дихати стало важче. Мені хотілося зовсім іншого… Але чого саме?

Я знав.

Я хотів легкості. Тієї самої, яка була в Макса з Анною. Хотів тепла, яке не треба випрошувати чи вигадувати. Хотів бачити поруч не ідеальну королеву, а дівчину з щоками, набитими попкорном, що розлітається на всі боки щоразу, коли вона сміється до сліз.

Мимоволі усміхнувся, відчувши знайоме тепло в грудях від спогадів. Яким чарівним було те  видовище — Анна в моїй сорочці. Цікаво, яка вона, коли прокидається? Може, бурчить і наосліп шукає каву, спотикаючись об килим. Я навіть тихенько засміявся, уявивши це.

І раптом застиг, приголомшений. Мої думки повністю заполонила Анна. Коли це сталося? Як я почав думати про неї як про дівчину?

Але ж не можна. Вона — дівчина Макса. І взагалі, вона ж навіть не в моєму смаку… чи вже в моєму? Ні. Ні! Мені подобається не вона, я просто хочу таких стосунків, як у них. Теплих. Живих. Щирих.

Діана все ще гладила мою руку. Я глибоко вдихнув, намагаючись придушити хвилю неприязні, що наростала десь ізсередини. Зберися. Діана — дівчина твоєї мрії. Красива, вишукана, немов із фантазій. Можливо, я просто не звик бути з кимось по-справжньому. Треба звикнути. І колись я буду щасливий з нею.

Напевно…

Ми вийшли з кінотеатру, тримаючись за руки. Вулиця була ще вогка після вечірнього дощу, ліхтарі відбивалися в калюжах, а неонова вивіска над входом пульсувала, мов серце. Діана всім своїм єством тулилася до мене, ніби намагаючись злитися в одне ціле, наче шукала в мені опору, тепло чи підтвердження нашої близькості. Її волосся лоскотало мені плече, від неї пахло карамельним попкорном і солодкими парфумами, але я… нічого не відчував.
Ні закоханості, ні навіть легкого хвилювання чи іскри потягу. Лише порожнеча, холодна й німотна. Я просто йшов поряд із нею, механічно стискаючи її долоню, наче сподівався, що зможу намацати в собі бодай якісь емоції.

— О, дивіться, хто тут! — раптом пролунав знайомий, трохи насмішкуватий голос Макса.

Я підняв голову і глянув у той бік. На тротуарі, під тьмяним, жовтуватим світлом старого ліхтаря, стояла компанія друзів. Світло падало на мокрий асфальт, вирізаючи їхні силуети з темряви вечора.

Попереду — усміхнений Макс із розкуйовдженим волоссям, яке завжди стирчало в різні боки, наче він щойно вийшов із вітряної бурі. Поруч із ним Юра, серйозний і зосереджений, тримав за руку Ясю, котра ховалася за його плечем, але крадькома з цікавістю нас розглядала.
Трохи далі стояв Віталій, розслаблений, з паперовим стаканчиком кави, з якого піднімалася тонка пара. Біля нього Іра — яскрава, у яскраво-червоній куртці, з широкою посмішкою, як завжди намагаючись привернути до себе максимум уваги: то поправить волосся, то зітхне так, щоб усі почули.

Я чомусь із полегшенням видихнув, не побачивши серед них Анну. Мій шлунок стиснувся, але серце відпустило.

— А що ви тут робите? — запитав я, підходячи ближче, і почув, як наші кроки глухо відлунюють по мокрому асфальту.

— Ми в кіно ходили, а тепер у караоке збираємось, — весело відповів Макс, підкидаючи брови. Потім його погляд ковзнув по Діані, і він, з лукавою посмішкою, додав оціночним тоном:
— Диви, ти таки знайшов свою Фею Дощу! Ось чому трубку не береш?

— Кого? — здивовано перепитала Діана, моргнувши великими очима.

— Та тебе ми так прозвали… після того поцілунку, — Макс театрально поцілував власну руку, відкинувши голову, наче граючи сцену з романтичної драми.

— Он як! — Діана засміялася дзвінко й трохи зніяковіло, кинула на мене швидкий погляд і хитро примружилася, немов запитуючи: «То ти їм усе розповів?»

— Знайомтеся, це Діана, — я злегка ніяково представив її, відчуваючи, як пальці в її руці трохи напружилися.

Вона присіла в грайливому напівреверансі, легка, мов пружинка, і широко, майже сценічно, усміхнулася. Потім весело помахала рукою:

— Дуже приємно!

— Це Макс, Юра, Яся, Віталій і… Іра, — я по черзі показував на них рукою.
Компанія відповіла короткими посмішками й чемними кивками, хоча Яся оцінила Діану від голови до ніг трохи надто пильним поглядом.