12 Розділ. Я мріяв про інше.

Прокидаюся від тьмяного світла, що просочується крізь важкі штори, наче хтось обережно розливає ранок по кімнаті, боячись розбудити тишу. Повітря нерухоме, густе, і я відчуваю його вагою на грудях. Голова важка, але не від алкоголю — я ж майже не пив. Важка від думок. Від того, що вони тиснуть сильніше, ніж будь-яке похмілля, наче каміння, покладене на душу.

Вона спить поруч. Спокійна, рівно дихає, і кожен її подих наче відбивається в мені порожнім дзвоном. Гарна — така, якою я бачив її уві сні сотні разів. Я колись малював цю картину у своїй голові: ми прокидаємось разом, вона трохи примружує очі, усміхається крізь сон, а я думаю, що щасливіший за мене немає нікого.
Але зараз… її красу хочеться сховати від себе, накрити ковдрою, закрити очі, втекти. Бо вона нагадує мені про те, що я хотів запам’ятати цей ранок інакше.

Всередині — порожнеча. Не приємна втома після близькості, не солодке знесилення, а дірка. Ніби хтось вирвав шматок із мене, вирвав саме очікування цього моменту, і залишив тільки оболонку, що не знає, як тепер дихати.
Я пів року ніс у собі мрію, оберігав її, як щось крихке, майже святе:
уявляв, як буду тримати її руку довше, ніж дозволено;
як ми сміятимемось до сліз, поки світ навколо зникатиме;
як її очі світитимуться від щастя, а в мені щось розквітне.
Я хотів казки. Нашої казки. Такої, що перевертає всередині все.

А вчора все вийшло… тілесно. Занадто швидко. Занадто просто. Занадто буденно. Без магії, без трепету, без того пульсу, який я собі малював.
Я дивлюся на її плече, на розкидане по подушці волосся — і відчуваю, як щось тріщить усередині. Хрускіт тихий, але невідворотний.
Це не те. Не те, чого я чекав. Не те, заради чого стільки разів уявляв цей момент, перебудовував його в голові до досконалості. І від цього усвідомлення тягне холодом від ребер до пальців.

Я боюся її розбудити. Боюся зустріти її погляд і не знайти там того, що шукаю.
Не знаю, що скажу, коли вона відкриє очі. Як приховаю цю тріщину в собі. Не впевнений, що взагалі зможу щось відчувати, крім цієї гіркоти, що повільно розтікається в мені, як холодна вода, проникаючи у кожен нерв.

Хочу втекти. У душ, у порожній ранок за вікном, у будь-яку роботу, у будь-яку чужу розмову — аби тільки не чути, як мої власні мрії зрадили мене. Аби не відчувати, як в мені вмирає те, що здавалося таким живим учора.

Я тихенько вислизнув із ліжка, відчуваючи, як підлога холодом обпікає босі ступні. У кімнаті пахло її парфумами й теплом ночі, що щойно минула. Серце билося швидко, ніби боялося, що вона прокинеться і щось скаже — чи, ще гірше, подивиться мені в очі. Я на ходу натягнув джинси, футболку, взувся й, ковтаючи клубок у горлі, тихо зачинив за собою двері.

На вулиці було сиро, ще ранковий туман стелився низько, а мої руки тремтіли. Уже в таксі, майже не дивлячись на екран, я набрав повідомлення:
"Мене викликали на роботу." — і, натиснувши «відправити», раптом усвідомив, що й сам не знаю, куди їду.

І все ж інтуїція повела мене до ресторану.

Андрій зустрів мене біля входу, тримаючи в руках чашку кави. Його підняті брови й здивований погляд змусили мене відчути себе школярем, який прийшов не в той клас.
— Привіт. Ти чого це приперся так рано? — в його голосі бриніла щира цікавість.
Я кліпнув очима, відчуваючи, як горло пересохло. Слова застрягли десь усередині.
— На себе не схожий, — Андрій нахмурився і пильно подивився в обличчя, ніби намагаючись розгледіти щось приховане. — Ходімо в кабінет, розберемося, що з тобою.

Ми зайшли в його невеликий кабінет, оформлений у біло-сірих тонах, де пахло кавою, деревом і ще чимось рідним, заспокійливим. Андрій сів у своє м’яке крісло за столом, а я опустився на сірий шкіряний диван, який прийняв мене, наче у вир.

— Ну, розповідай, що сталося? — він схрестив руки на грудях, але в очах була не суворість, а уважність.

Я ковтнув повітря, наче вперше.
— Це прозвучить смішно… але я переспав із дівчиною, з якою не планував, — слова виходили тихо, ніби соромилися звучати вголос.

Андрій уважно глянув на мене, трохи відставивши чашку.
— Вона що, страшна?

— Ні… навпаки, — я зупинився, підбираючи слова, ніби вони раптово стали надто важкими. — Просто я хотів із нею серйозних стосунків, а вона…

— А вона захотіла тебе? — Андрій ледь нахилив голову, примруживши очі. — Я правильно розумію?

Я тільки кивнув, втупившись у підлогу, бо не знав, куди подіти власний погляд.

— Не бачу в цьому проблеми, — спокійно сказав він, відкинувшись на спинку крісла й зробивши ковток кави. — Просто продовжуй зустрічатися з нею. Секс не шкодить стосункам.

Я повільно підвів погляд на Андрія, відчуваючи дивне змішання спантеличення й полегшення. Наче хтось обережно зняв із мене непомітний тягар. Видно, я сам собі надумав, створив проблему там, де її насправді не було.

— Певно, ти маєш рацію… — тихо промовив я, розглядаючи свої руки, ніби на їхніх долонях можна було знайти відповіді на всі питання.

Коли вийшов із кабінету, коридор здався особливо тихим. Десь у залі ледь чутно дзенькнув посуд, пахло свіжозмеленою кавою й випічкою. Я вдихнув глибше й відчув, як груди наповнює легкість. На обличчі сама собою з’явилася тиха посмішка.

Дістав телефон, і пальці наче без моєї волі забігали по клавіатурі:
"Привіт, Діано! Може, сходимо сьогодні в кіно?"

Повідомлення засвітилося на екрані, і в грудях защеміла тепла, бентежлива надія.